Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Ще таке, що й хлiб будете за мною iсти.

Посидiв трошки, посидiв:

– А що, дядино, чи у вас е що вечеряти, чи й нi?

– Де ж воно вiзьметься, хiба ж ви не бачите, що в нас i горшкiв немае, та ми не знаемо, у чiм що i варити.

Посидiв той парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукае в дверi:

– Дядьку, одчини.

Одчинив бiдний хату.

– А нате лиш, дядьку, оце дiтям вечерю принiс.

Коли туди – аж вiн повнi приполи усякоi харчi держить. Як почули дiти про вечерю, так не дали йому й на стiл покласти: хто за сало, хто за паляницю, хто на пiч, а хто в запiчок… Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:

– Спасибi тобi, парубче.

– Нi за що, дядино, дякувать. Сiдайте ось – повечеряемо вкупi.

Сiли i повечеряли гуртом, Богу помолились, полягали спати.

Вранцi встали:

– А що, дядьку, будемо робити? Треба щось видумать, а то без дiла б буцiмто нiяково.

– Та що ж його робить?

– Як нема хазяйства, то давайте хоч лiсу будемо плести коло двору.

– Так хмизу нема.

– Ну, так завтра буде хмиз.

– Так нема ж грошей.

– Та й грошi завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд iз вами живе?

– Не питай, небоже.

– А що ж таке?

– Це, – каже, – брат мiй живе. – А сам аж здихнув.

– Такий багатий, та вам при бiдностi нiчого не дае?

– Та вiн i хвiртку замкнув, не то щоб що давав.

– Отакi багатi брати? Е, чекай же, дядьку, вiн колись буде давать.

Побалакали собi та й пiшли в хату. (Надворi балакали.) Тепер уже сiли вечеряти не за голий стiл, уже щось було на столi.

Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою дверi, пiшов прямо до пана. Забравсь до нього у комору, розбив скриню з грiшми, набрав повнi сакви червiнцiв та й пiшов. Прийшовши додому, пiшов на город, вирив яму, закопав сакви з грiшми, а трошки грошей поклав собi в кишеню. Пiшов у хату й лiг.

Вранцi встали, поснiдали. Парубок посидiв, посидiв, а далi вийма з кишенi аж цiлих сто карбованцiв:

– А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що ви мене викупили.

А далi виймае ще сто карбованцiв:

– А це тобi, дядино, щоб ти не лаялася з своiм чоловiком за те, що вiн мене викупив.

Як побачила вона тi грошi, як гепнеться йому в ноги:

– Спасибi ж тобi, мiй голубчику!

Та раз, та вдруге, аж очiпок iй з голови звалився. А дядько так уже не знае, що й робити, тiльки плечима сова та пiдцмакуе.

– Ну, дядьку, тепер поiдемо в город та купимо, чого треба в хазяйствi.

Поiхали в город.