Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Йде вулицею, коли дивиться – стоiть купа людей i щось гуторять: «А пiду лиш подивлюсь, що там таке». Доходить до тiеi купи, питаеться чоловiка:

– Що тут таке, дядьку?

– Та це продають волоцюгу.

– Якого волоцюгу?

– Та чи подушного, чи що, не заплатив та мандрував цiлий рiк, так його пiймали та це продають – хто внесе за нього двадцять п'ять карбованцiв, то той до себе i вiзьме його… І вiн вже тому одробить тi грошi, що за нього заплатять.

– Чому же ви, дядьку, не вiзьмете?

– А куди я вiзьму? Хiба можна до себе злодiiв приймати? Пiди он подивись, який стоiть!

Просунувсь у купу, стоiть здоровий парубок посеред купи i налигачем руки назад зв'язанi, а урядники викрикують:

– Хто дасть двадцять п'ять карбованцiв за цього парубка, то нехай бере його до себе, вiн тому одробить його грошi.

Злодiй стоiть, понурившись, та й каже:

– Вiзьмiть мене, люди добрi, хто в Бога вiруе, я тому одроблю його грошi.

Бiдняку жалко стало парубка. «Ану, що Бог дасть – вiзьму його та викуплю: будем удвох робить, чи не луччий пiде заробiток».

Пропхавсь аж до урядникiв та й питаеться:

– А на скiльки рокiв цей парубок продаеться?

– На один.

– А там?

– А там як вiн сам схоче: схоче – служитиме ще, а не схоче – одiйде од тебе, тодi вiн уже вiльний буде.

Вийняв грошi, оддав:

– Так нате ж вам за нього двадцять п'ять карбованцiв.

Узяли урядники грошi, записали, кому злодiя здали на поруки, тодi вiн розв'язав злодiю руки:

– Ходiм, небоже.

Злодiй поклонивсь йому.

– Спасибi тобi, – каже, – дядечку, що тебе Господь надоумив мене викупить.

Пiшли. Веде його бiдний у свое село, та, дорогою йдучи, зажурився. Злодiй i питаеться:

– Чого ти, дядьку, журишся?

– Нi, – каже, – я не журюсь.

– Нi, дядьку, журишся.

– Чого ж менi журитися?

– А того, що ти мене викупив, та ще й злодюгу.

– Еге, сину, це правда. А ти знаеш, небоже, що в мене тiльки i було, що двадцять п'ять карбованцiв, та за послiднi я тебе й викупив.

– Ну, дядьку, не журись.

Ідуть. Прийшли додому. Жiнка дивиться у вiкно – дума собi: «Кого це вiн веде з собою?» Ввiйшли в хату:

– Ось, – каже, – на тобi, жiнко, купив.

– Що купив?

– Та ось, дивись, якого парнюгу.

– Та невже ж?

А сама в сльози.

– Що ти наробив? Самим нiчого iсти, дiти з голоду пухнуть.

А парубок сiв на лавi та й каже:

– Не лайтесь, дядино, не журiться. Спасибi вашому чоловiковi, що вiн мене викупив, а я вашi грошi вам хутко одроблю.