Любий друг (збірник)

 – Що за чудова рiч оцi обiди!

Потiм оглянув стола, погасив вiдразу газовий рiжок, що блимав, як нiчник, зачинив одну половину вiкна через протяг i вибрав собi затишне мiсце, заявивши:

– Мушу берегтися; мiсяць менi краще було, а ось знову погiршало. Застудився у вiвторок, коли з театру вийшов.

Дверi розчинились, i в супроводi метрдотеля ввiйшли жiнки в вуалях, закутанi, обережнi, чарiвною таемничою ходою, властивою iм у мiсцях, що мають непевну славу.

Коли Дюруа вiтався з панi Форестье, вона покартала його, що вiн не заходить, i додала, посмiхаючись до приятельки:

– Звичайно, ви волiете краще панi де Марель, для неi у вас знаходиться час.

Потiм усi посiдали, i метрдотель подав Форестье картку вин.

– Давайте чоловiкам, що хочете, – скрикнула панi де Марель, – а нам замороженого шампанського, найкращого, нiжного шампанського, та й бiльш нiчого.

А коли слуга вийшов, заявила, збуджено смiючись:

– Хочу сьогоднi сп’янiти; ми влаштуемо тут бенкет, справжнiй бенкет.

Форестье, нiби й не чуючи ii, спитав:

– Ви нiчого не маете, щоб зачинити вiкно? Менi уже кiлька днiв заклало в грудях.

– Нi, прошу.

Вiн зачинив i другу половинку й сiв, заспокоiвшись та прояснiвши.

Дружина його замислено мовчала й не пiдводила вiд столу очей, усмiхаючись тiею невиразною усмiшкою, що, здаеться, завжди обiцяе й тiльки ошукуе.

Подали крихiтнi й маснi остендськi устрицi, схожi на маленькi вушка, – вони танули мiж пiднебiнням та язиком, як солонi цукерки.

Потiм пiсля супу подали рожеву, як дiвоче тiло, форель, i гостi почали балачку.

Говорили спочатку про скандальну подiю, що наробила шелесту, – iсторiю зi свiтською жiнкою, яку приятель чоловiка ii застав у окремому кабiнетi, де вона вечеряла з чужоземним князем.

Форестье дуже з цiеi пригоди смiявся, а жiнки казали, що той нескромний балакун – негiдник i мерзотник. Дюруа теж був iхньоi думки i голосно заявив, що в таких справах кожен чоловiк – чи дiйова особа вiн там, чи вiрник, чи простий свiдок, – мусить мовчати, як домовина.

– Яке чарiвне було б життя, коли б ми могли покладатись на цiлковиту обопiльну скромнiсть. Часто, дуже часто, майже завжди жiнок якраз i спиняе страх, що таемниця iхня виявиться.

І спитав посмiхаючись:

– Хiба ж не правда? Скiльки жiнок вiддалося б раптовому бажанню, несподiванiй, хвилиннiй, безтямнiй примсi й любовнiй фантазii, коли б не боялись заплатити ганебним скандалом та гiркими слiзьми за коротке й легеньке щастя.