Любий друг (збірник)

Вона пiшла мовчки, але з слiзьми на очах.

Коли лишились самi, панi де Марель знизила голос:

– Ви знаете, у мене великий план, i я думала про вас. От що: я обiдаю щотижня у Форестье i коли-не-коли частую iх натомiсть у ресторанi. Не люблю приймати в себе, не створена я для цього, та, крiм того, й не розумiюсь нi на господарствi, нi на кухнi, нi на чому. Люблю вiльно жити. Так я запрошую iх вряди-годи до ресторану, але втрьох нам не дуже весело, а моi знайомi з ними не знаються. Ви ж розумiете, я прошу вас бути з нами в суботу, – ми зберемося у кав’ярнi Рiш, о пiв на восьму.

Знаете, де це?

Вiн радо погодився. Вона казала:

– Нас буде тiльки четверо, пара на пару. Для нас, жiнок, цi незвичнi маленькi бенкети дуже втiшнi.

На нiй була темно-каштанова сукня, вона визивно й кокетно облягала ii стан, стегна, груди та руки, i Дюруа якийсь невиразний подив брав, якась незрозумiла нiяковiсть вiд розбрату мiж ii старанним i добiрним убранням та видимою недбайливiстю до свого помешкання. Все, що одягало ii тiло, що торкалось його iнтимно й безпосередньо, було нiжне й тонке, але все iнше ii не обходило.

Вiн покинув ii, зберiгаючи, як i той раз, вiдчуття ii незримоi присутностi, що iнодi доходило до галюцинацii. І дедалi нетерплячiше чекав призначеного для обiду дня.

Взявши вдруге в зажиток чорного фрака, бо кошти ще не дозволяли йому придбати вечiрнього костюма, вiн перший з’явився до мiсця на кiлька хвилин передчасно.

Його провели на третiй поверх до маленькоi кiмнати в червоних шпалерах, що виходила на бульвар своiм единим вiкном.

На прямокутному столi, з чотирма накриттями лежала бiла скатертина, така блискуча, що здавалась налакованою, а шклянки, срiбло та грiльня весело мiнились пiд вогнем дванадцяти свiчок у двох високих свiчниках.

У вiкно видко було велику пляму ясного зела – листу на деревах, освiтленого яскравим свiтлом окремих кабiнетiв.

Дюруа сiв на низеньку канапу, червону, пiд колiр шпалер, i старi пружини ввiгнулись пiд ним так безсило, мов вiн у яму провалився.

У всьому розлогому будинковi вiн чув невиразний гук, той шум великих ресторанiв, що створюеться вiд брязкоту посуду та срiбла, хапливоi й тихоi ходи прислужникiв по килиму в коридорi й стукоту розчинюваних на мить дверей, що з-за них вихоплюеться гомiн тiсних кiмнат, де сидять, обiдаючи, люди. Увiйшов Форестье i потиснув йому руку з щирою приязню, якоi нiколи не виявляв у редакцii «Французького життя».

– Дами нашi прийдуть разом, – сказав вiн.