Любий друг (збірник)

Але наступними днями його не покидав спогад, ба бiльше, нiж спогад, – якесь вiдчуття нереальноi i невiдступноi присутностi тiеi жiнки. Йому здавалось, що вiн уже трохи нею заволодiв, бо образ ii тiла стояв йому в очах i зачарування ii вдачею лишилось у його серцi, ii образ не давав йому спокою, як трапляеться це iнодi пiсля того, коли перебудеш з кимсь чудовi години. Так нiби пiдпав пiд дивну, iнтимну, невиразну й хвильну владу, чарiвну своею таемничiстю.

За кiлька днiв вiн зробив i другий вiзит.

Покоiвка провела його до вiтальнi, i назустрiч йому вийшла Лорiна.

Вона вже не руку подала, а зразу пiдставила свое чоло й сказала:

– Мама просила вас почекати. Вона вийде за чверть години, бо ще не одягнена. Тим часом я буду вам до товариства.

Церемонне поводження дiвчинки тiшило Дюруа, i вiн одповiв:

– Чудово, панно, менi дуже приемно бути з вами чверть години, але попереджаю вас, що я зовсiм не серйозний i граюсь цiлiсiнький день; пропоную вам погратися в «кицьку на сiдалi».

Дiвчинка була вражена, потiм посмiхнулась, як справжня жiнка, на вигадку, що ii знiяковила й здивувала.

– В хатi не можна гратися, – прошепотiла вона.

– Менi байдуже, – провадив вiн. – Я скрiзь граюся. Ну, ловiть мене.

І почав кружляти коло столу, пiдбурюючи ii ганятись, а вона ходила за ним, посмiхаючись з ввiчливою вибачливiстю, часом руку простягала, щоб схопити його, але бiгати не зважувалась.

Вiн спинявся, пригинався, а коли вона пiдходила дрiбно й непевно, пiдплигував, як чортик iз скриньки, i прожогом кидався в другий кiнець вiтальнi.

Це розворушило ii, вона засмiялась нарештi й, розпалившись, пустилась за ним бiгцем, радiсно й боязко гукаючи, коли здавалось iй, що наздогнала. Загороджуючи iй дорогу, вiн пiдставляв стiлець, вона крутилась коло нього, потiм вiн кидав його й хапав iншого. Лорiна вже бiгала, захопившись утiхою новоi гри, почервонiла й метушилась у дитячому захватi пiсля кожноi втечi, хитростi та виверту свого товариша.

Ось вона вже зовсiм спiймала його, а вiн схопив ii на руки, пiдкинув до стелi i крикнув:

– Кицька на сiдалi!

Зачарована дiвчинка бовтала ногами, щоб вирватись, i смiялась вiд щирого серця.

Вийшла панi де Марель, геть спантеличена.

– Ах, Лорiна… Лорiна граеться… Ви чарiвник, добродiю!

Вiн поставив дитину, поцiлував матерi руку, i вони сiли втрьох, дiвчинка посерединi, iм хотiлося побалакати, але Лорiна, така мовчазна звичайно, тепер вiд захвату говорила без угаву, i ii довелось вирядити до дитячоi.