Любий друг (збірник)

Вона припросила його сiдати, потiм сказала, оглядаючи його з голови до п’ят:

– Як ви змiнились! Покращали з вигляду. Париж вам на користь. Ну, розповiдайте новини.

І зразу ж почали розмову, нiби давнiми знайомими були, почуваючи мiж себе зародження раптовоi приязнi, почуваючи той доплив довiр’я, iнтимностi та захоплення, що за п’ять хвилин робить друзями людей однаковоi вдачi й походження.

Зненацька молода жiнка здивовано спинилась:

– Чудно, що я так з вами розмовляю. Менi здаеться, нiби знаю вас уже рокiв з десять.

Мабуть, ми друзями будемо. Згода?

– Безперечно, – вiдповiв вiн, а посмiшка його сказала ще бiльше.

Вона здавалась йому дуже спокусливою в блискучому м’якому пеньюарi, не такою витонченою, як панi Форестье в бiлому, не такою гнучкою та нiжною, зате збуднiшою й гострiшою.

Коли бачив панi Форестье з ii нерухомою, грацiйною посмiшкою, що водночас i вабила, i спиняла, що немов казала: «Ви подобаетесь менi», та заразом: «Бережiться», i якоi справжнього змiсту не можна було збагнути, – тодi йому хотiлось передусiм упасти до ii нiг, цiлувати тонке мереживо на корсажi й дихати пахучим теплом, що знiмалось з-над грудей.

А коло панi де Марель почував грубiше, певнiше бажання, що тремтiло в його руках перед опуклими обрисами легкого шовку.

Вона говорила безперестань, пересипаючи свою балачку легкими дотепами, до них була вправна, як той майстер, котрий умiе опанувати складну роботу, дивуючи iнших своею спритнiстю.

Вiн слухав ii, думаючи: «Добре було б запам’ятати. Можна чудову паризьку хронiку написати, коли навести ii на розмову про злободеннi подii».

Але у дверi тихо-тихесенько постукали.

– Можна! – гукнула панi де Марель.

З’явилась дiвчинка, пiдiйшла просто до Дюруа й подала йому руку.

Мати здивовано прошепотiла:

– Це справжня перемога. Не пiзнаю ii.

Молодик, поцiлувавши дитину, посадив ii поруч i почав серйозно та ласкаво розпитувати, що вона поробляла, вiдколи вони не бачились.

Вона вiдповiдала тоненьким флейтовим голосом з поважнiстю дорослоi.

Годинник продзвонив третю. Журналiст пiдвiвся.

– Приходьте частiше, – сказала панi де Марель, – говоритимемо, як сьогоднi; я завжди буду рада. А чому вас у Форестье не видно?

Вiн вiдповiв:

– О, це дрiбницi! Дiла багато. Сподiваюсь, що здибаемось у них цими днями.

І пiшов з невиразною надiею в серцi.

Форестье вiн нiчого про цей вiзит не сказав.