Любий друг (збірник)

Навiть Форестье, якому вiн силу послуг зробив, не запрошував уже його до обiду, ставився до нього, як до пiдлеглого, хоч i називав на «ти» як приятеля.

Щоправда, вряди-годи Дюруа щастило при нагодi вмiщати статейку, i, набувши в роботi легкостi пера й такту, якого бракувало йому, коли писав другий нарис про Алжир, вiн не боявся вже вiдмови на своi дописи. Але вiд них до самостiйних статей та знавецьких розправ на полiтичнi теми була така ж вiдстань, як мiж вiзником та паном на алеях Булонського Лiсу. А найбiльше принижувало його, що дверi свiтських домiв були йому зачиненi; що нiде не трактували його за рiвного та й з жiнками не випадало йому ближче зiйтися, хоч декотрi вiдомi актриси часом приймали в справах дуже зацiкавлено й незмушено.

До того ж вiн з досвiду знав, що всi вони, свiтськi й комедiантки, мають до нього особливий потяг, раптову приязнь, i почував нетерплячку стриноженого коня, не знаючи тих, вiд кого його майбутнiсть могла залежати.

Не раз збирався вiн одвiдати панi Форестье, але згадка про останню зустрiч спиняла, принижувала його; та крiм того, вiн чекав, що й сам чоловiк його запросить.

– Я завжди до третьоi вдома, – казала вона.

Вiн подзвонив до неi о пiв на третю.

Вона жила на вулицi Верней, на п’ятому.

На дзвiнок вийшла розпатлана покоiвка й сказала, пов’язуючи чепчика:

– Панi вдома, тiльки не знаю, чи встала вона.

Й розчинила до вiтальнi дверi, що й так були непричиненi.

Дюруа зайшов. Кiмната була велика, але мало й недбало умебльована. Вицвiлi старi крiсла стояли рядком коло стiн, як служниця iх упорядкувала, бо нi в чому не почувалось дбайливостi елегантноi жiнки, що свое помешкання любить. Чотири вбогi картини, де змальовано човна на рiчцi, корабля на морi, вiтряка серед долини та дроворуба в лiсi, висiли на мотузках, ще й косо, крiм того. Давно вже, мабуть, висiли вони отак перед байдужими очима господинi.

Дюруа сiв i почав чекати. Довго чекав. Потiм розчинились дверi й убiгла панi де Марель у японському пеньюарi з рожевого шовку, розшитому золотими краевидами, синiми квiтками й бiлими пташками, i скрикнула:

– Уявiть, я ще лежала! Як мило, що ви прийшли! Я певна була, що ви мене забули.

Вона в захватi простягла йому обидвi руки, й Дюруа, почуваючи себе вiльно в скромному помешканнi, взяв iх, але поцiлував одну, як зробив колись Норбер де Варен.