Любий друг (збірник)

Швидко йдучи додому, вiн бурчав:

– Добре, сам напишу, покажу iм…

Гнiв його змагав, i вiн зразу ж сiв писати.

Вiн продовжив пригоду, що почала панi Форестье, нагромаджуючи подробицi, позиченi з бульварних романiв, неймовiрнi подii та пишномовнi описи в кострубатому ученському стилi та в унтер-офiцерських виразах. За годину вiн кiнчив статтю, що нагадувала якийсь безглуздий хаос, i впевнено понiс ii до «Французького життя».

Перший, кого вiн здибав, був Сен-Потен, що мiцно потиснув йому руку, як спiльниковi, й спитав:

– Читали мою розмову з китайцем та iндусом? Правда ж цiкаво? Весь Париж я потiшив.

Дюруа, нiчого ще не читавши, зразу ж узяв газету й переглянув статтю пiд назвою «Індiя та Китай», а репортер показував йому та пiдкреслював найцiкавiшi мiсця.

Прийшов, вiддихуючи, Форестье з дiловим i заклопотаним виглядом.

– А, гаразд, ви менi обидва потрiбнi. І зазначив iм, якi полiтичнi iнформацii треба здобути на вечiр. Дюруа подав йому статтю.

– Ось далi про Алжир.

– Гаразд, передам патроновi.

На цьому й кiнчилось.

Сен-Потен вивiв свого нового товариша й сказав йому в коридорi:

– Ви в касi були?

– Нi, навiщо?

– Навiщо? Щоб вам заплатили. Бачите, завжди треба за мiсяць уперед брати. Невiдомо, що станеться.

– Та… це дуже приемно.

– Я познайомлю вас iз касиром. Перешкод не буде. Тут добре платять.

І Дюруа одержав своiх двiстi франкiв та двадцять вiсiм франкiв за вчорашню статтю; отже, разом з рештою платнi по залiзницi в його кишенi набiгло триста сорок франкiв.

Такоi суми вiн ще нiколи не мав, i йому здавалось, що забагатiв набезрiк.

Потiм Сен-Потен повiв його побалакати до кiлькох редакцiй противницьких газет, сподiваючись, що вiдомостi, якi iм зiбрати доручили, там уже здобуто i вiн зумiе iх вивiдати своiм хитрим красномовством.

Ввечерi Дюруа, не маючи вже що робити, задумав одвiдати Фолi-Бержер i, набравшись смiливостi, пiдiйшов до контроля.

– Я Жорж Дюруа, спiвробiтник «Французького життя».

Подивились у список. Його iменi там не було. Проте контролер, людина дуже привiтна, сказав йому:

– Звернiться все-таки, пане, до директора, i вiн, певно, уволить ваше прохання.

Його пустили, i вiн майже зразу ж здибав Рашель, ту жiнку, що з собою той раз повiв.

Вона пiдiйшла до нього:

– Добридень, котику.