Любий друг (збірник)

Стiни оббито старовинною тканиною збляклого фiалкового кольору, засiяною дрiбними квiтами з жовтого шовку, завбiльшки з муху.

На дверях висiли портьери з сiро-синього сукна, солдатського сукна, вишитого гвоздиками з червоного шовку, а стiльцi рiзних форм i рiзнi завбiльшки, недбало розставленi по кiмнатi – шезлонги, величезнi й крихiтнi крiсла, тумбочки й дзиглики, – оббито шовком Луi XVI та чудовим утрехтським оксамитом з гранатовим узором по кремовому полю.

– Хочете кави, пане Дюруа?

І панi Форестье з дружньою усмiшкою, що не сходила з ii уст, подала йому повну чашку.

– Так, панi, дуже дякую.

Вiн узяв чашку i, коли непевно нахилився, беручи срiбними щипцями грудочку цукру з цукерницi, що пiднесла дiвчинка, молода жiнка шепнула йому:

– Походiть же коло панi Вальтер.

І перш нiж вiн устиг iй що-небудь вiдповiсти, одiйшла.

Спочатку вiн випив каву, боячись розлити ii на килим, потiм, з вiльнiшою вже головою, почав добирати, як пiдiйти до дружини свого нового директора та розпочати з нею розмову.

Раптом побачив, що вона тримае в руцi порожню чашку й не знае, де ii поставити, бо сидiла далеко вiд столу.

Вiн кинувся до неi.

– Дозвольте, панi.

– Дякую, пане.

Вiн однiс чашку й вернувся.

– Коли б ви знали, панi, якi гарнi хвилини дало менi «Французьке життя», коли я жив у тiй пустинi. Це справдi едина газета, яку можна читати поза Францiею, бо вона цiкавiша, дотепнiша й не така одноманiтна, як iншi. В нiй усього знайдеш.

Вона усмiхнулася з приязною байдужiстю i вiдповiла поважно:

– Пан Вальтер великоi працi доклав, щоб створити цей тип газети, який вiдповiдае новим вимогам.

І вони почали розмовляти. Слова його були легкi й банальнi, голос чарiвний, погляд дуже грацiйний, вуса непереможно принаднi. Вони були пишнi, кучерявi, гарнi, русявi на колiр, а на закручених кiнцях трохи свiтлiшi.

Розмовляли про Париж, про околицi, береги Сени, курорти, лiтнi розваги та всякий дрiб’язок, про який можна говорити без кiнця, не стомлюючи розуму.

Та коли пiдiйшов Норбер де Варен iз чаркою лiкеру в руцi, Дюруа скромно вiдступився.

Панi де Марель, що розмовляла з панi Форестье, покликала його:

– Так ви, пане, – сказала вона, – хочете взятися до газетярства?

Вiн невиразно розповiв iй про своi намiри, потiм розпочав з нею ту розмову, що провадив допiру з панi Вальтер, але, краще вже розумiючись на речi, показав себе справжнiм знавцем, переказуючи вiд себе те, що сам зараз почув.