Любий друг (збірник)

І весь час дивився своiй сусiдцi у вiчi, мов щоб надати словам своiм глибшого змiсту.

Вона й собi легко та захоплено розповiла йому кiлька анекдотiв, як жiнка, що почувае себе дотепною й любить жартувати, i, мов давня знайома, клала йому руку на плече та говорила пошепки абищицi, що вiд цього набували iнтимностi. Вiн палав у душi вiд дотикiв молодоi жiнки, що цiкавилась ним. Йому хотiлося зразу ж довести iй свою вiдданiсть, обороняти ii, показати свою вартiсть. Дюруа щоразу барився з вiдповiддю, i цi запинки свiдчили, що його думки захопленi чимось iншим.

Та зненацька, без нiякоi причини, панi де Марель гукнула:

– Лорiно!

Дiвчинка пiдiйшла до матерi.

– Сiдай тут, дитино, коло вiкна ти застудишся.

І Дюруа охопило шалене бажання поцiлувати дiвчинку, немов з цього поцiлунку щось могло передатись i матерi. Вiн спитав чемно й по-батькiвськи:

– Чи можна менi поцiлувати вас, панно?

Дитина здивовано пiдвела на нього очi. Панi де Марель сказала, смiючись:

– Вiдповiдай, – сьогоднi можна, а вдруге вже нi.

Дюруа сiв, узяв Лорiну на руки й торкнувся устами ii хвилястого й нiжного волосся.

Мати здивувалась:

– Гляньте, вона не втекла, дивна рiч! Звичайно вона дозволяе цiлувати себе тiльки жiнкам. Ви невiдпорний, пане Дюруа.

Вiн мовчки почервонiв, тихо колихаючи дитину на колiнi. Пiдiйшла панi Форестье й здивовано скрикнула:

– Гляньте, Лорiну приручено, що за диво!

Пiдiйшов i Жак Рiваль iз цигаркою в ротi, але Дюруа почав прощатись, боячись якимсь недоречним словом зiпсувати все, що вже завойовано.

Вiн уклонився, нiжно потиснув жiночi ручки, потiм мiцно потряс руки чоловiкам. Зауважив, що в Жака Рiваля рука була суха, гаряча й щиро вiдповiла на його потиск; у Норбора де Варена – вогка, холодна й вислизала мiж пальцями; у пана Вальтера холодна, м’яка, млява й невиразна; у Форестье тепла й масна. Його приятель шепнув йому:

– Не забудь же: завтра о третiй.

– О нi, не бiйся.

Коли вийшов на сходи, йому схотiлося бiгти вниз вiд буйноi радостi, й вiн пустився, плигаючи за раз через двi приступки, аж раптом побачив у великому дзеркалi на третьому поверсi хапливого пана, що стрибцем бiг йому навпроти, i враз соромливо спинився, немов його на злочинi спiймали.

Потiм довго й зачаровано на себе дивився, що з нього таки справдi гарний хлопець; потiм радiсно усмiхнувся i, прощаючись зi своiм вiдбитком, уклонився йому низько й церемонно, як значнiй особi.