Любий друг (збірник)

Слуга обходив стiл, наливаючи в синi шклянки йоганiзберзького вина, i Форестье виголосив тост, вiтаючи пана Вальтера:

– За довгий добробут «Французького життя»!

Всi клонились патроновi, вiн посмiхався, а Дюруа, сп’янiвши вiд успiху, випив хильцем. Йому здавалось, що випив би цiлу бочку, з’iв би бика, задушив би лева. В тiлi почував нелюдську силу, в душi – непереможну рiшучiсть та незглибну надiю. Тепер серед людей цих вiн був нiби вдома, бо допiру посiв тут становище, здобув тут собi мiсце. Його погляд спинився на обличчях з новою певнiстю, i вiн уперше зважився звернутись до сусiдки:

– Кращих сережок, як у вас, панi, я нiколи не бачив.

Вона обернулась до нього, усмiхаючись:

– Це менi спало на думку повiсити отак дiаманти, просто на ниточцi. Нагадуе росинку, правда?

Вiн пробурмотiв, нiяковiючи вiд смiливостi й боячись сказати дурницю:

– Чудово… але вухо iх ще бiльше прикрашуе.

Вона подякувала йому поглядом, тим ясним жiночим поглядом, що проходить у серце.

Одвертаючи голову, вiн знову скинувся очима з панi Форестье, i ii доброзичливий, як i ранiш, погляд видався йому веселiшим, лукавим якимсь i пiдбадьорливим.

Всi чоловiки говорили вже разом, жестикулюючи та вигукуючи, – сперечались про великий проект пiдземноi залiзницi. Тему вичерпано тiльки наприкiнцi десерту, бо кожний мав що сказати про повiльнiсть сполучення в Парижi, незручнiсть трамваiв, нудотнiсть омнiбусiв та грубiсть вiзникiв.

Потiм пiшли пити каву. Дюруа ради жарту запропонував руку дiвчинцi.

Коли ввiйшли до вiтальнi, йому знову здалося, що вiн потрапив до оранжереi. По чотирьох кутках кiмнати буяли пишним листом високi пальми, пiдносячись угору й розкидаючись, як водограй.

Обабiч коминка стояли круглi, як колони, каучуковi дерева з нанизаним одне на одне темно-зеленим довгим листом, а двi невiдомi рослини на пiано, круглi й уквiтчанi – одна рожевим, друга бiлим цвiтом, – здавались штучними, неправдоподiбними, надто прекрасними для справжнiх дерев.

Повiтря було свiже, повите легкими та нiжними пахощами, невимовними i невловимими.

І молодик, уже краще опанувавши себе, уважно оглянув помешкання. Воно не було велике, нiчого, крiм рослин, не вбирало в нiм очi, нiчого не було в нiм яскравого, але почувався затишок, спокiй, спочинок; воно горнулось, подобалось, оповивало чимось тiло, мов пестощами.