На розпутті

– А хто твiй татко?

– Мiй татко? – i очi в чорнявого засяли. – Мiй татко – Кирило Семенович Гайденко.

Гайденка Гордiй трохи знав. Вiн жив тiльки за п'ять верстов од Гордiя i часом бував у Гордiевого дядька, але зрiдка i за дiлом: дядько щось не ладнав з ним. Гордiй помовчав, а далi спитавсь:

– Це ваша пасiка?

– Наша.

– Що ж ти тут робиш?

– Пасiку бережу та читаю.

– І ти не боiшся сам бути так далеко вiд дому? – спитався Гордiй. Сам вiн не злякавсь би цього, але звик, що всi хлопцi можуть боятися, а тiльки вiн, Гордiй – нi… хiба так, часом…

– Чого ж я буду боятися? – вiдмовив чорнявий питанням.

– Ти й ночуеш тут?

– І ночую тут, у катразi…

– Сам?

– Нi, з дiдом Паньком.

– А! Вночi боiшся!

– Еге, вночi страшнiше. Я одного разу ночував сам, а дiд Панько ходив на слободу – i було поганiше, нiж удвох.

– І твiй батько зна, що ти сам ночуеш?

– Нi, вiн цього не знав – це було вчора, а я додому сьогоднi пiду.

– І знов прийдеш?

– Якщо татко пустять.

– Якщо пустять? Хiба ти його слухаешся?

– Авжеж! А хiба ти дядька – нi?

– Нi!

Хлопцi змовкли.

– Яка в тебе книга? – спитався Гордiй. Вiн на шостому роцi самотужки вивчився читати i страшенно любив цiкавi книжки. Вiн уже поперечитував iх багато з дядькового книгозбору, роблячи се крадькома, щоб дядько не знав.

– Іди подивись!

Гордiй трохи постояв, подумав. Вiн вагався.

– А як тебе звуть? – несподiвано спитавсь вiн у чорнявого.

– Демидом.

– Де-е-ми-дом… – протяг Гордiй. Йому не подобалось iм'я, i вiн уже хотiв був сказати про це, поглузувати, як то вiн завсiгди досi робив з хлопцями, але спинивсь.

– А чом же ти не кажеш менi, як тебе звуть? – спитався Демид, бачачи, що Гордiй мовчить.

– Мене? Мене звуть – Гордiем! – Се iм'я Гордiй вимовив навiть гордо: вiн уважав його за дуже гарне, за найкраще – з того часу, як вичитав, що один цар звавсь так, як i вiн. І, сказавши iм'я, Гордiй скочив на тин та й стрибнув у пасiку.

Через кiлька хвилин хлопцi вже сидiли в холодку пiд грушею та й роздивлялися на книжку з малюнками. Се був «Шлях до Пiвнiчного бiгуна» Ж. Верна. Демид тiльки оце зараз почав книжку i йому легко було почати ii знов i читати голосно, щоб i Гордiй мiг слухати. Вiн так i зробив.

Спершу читав Демид, потiм Гордiй. Слухали обидва надзвичайно уважно. Вони читали мало не до вечора, – аж поки Гордiй сказав, що йому треба йти.