На розпутті

Як же таки справдi: не тiльки товаришiв визволя, а й сам – навiть страшного дiда-баштанника не боiться, а той не смiе його заняти! Хлопцi дивились тепер на Гордiя, як на вищу iстоту, i Гордiй це знав, i це йому подобалось, i вiн i сам був певний, що вiн i чепурнiший (вiн справдi був чепурний), i смiливiший, i зручнiший, i розумнiший од усiх тих, що над ними вiн пануе. Гордiй був щасливий помiж хлопцями.

Але це щастя кiнчалося, скоро вiн вертався до панськоi господи. Дядьковi не подобалось, що хлопець водиться з мужичатами, навчивсь по-мужичому говорити.

Вiн забороняв йому до iх ходити, але Гордiй тiкав з панських хат, а дядьковi було нiколи зупиняти його. З цього сталася ще одна рiч.

Дядько казав Гордiевi, що до мужичат не треба ходити, що вони поганi, що вiд iх нiчого гарного не навчишся, що мiж ними бути не годиться. А Гордiй, навпаки, бачив, що мужичата гарнi (бо всi важають його за найкращого i слухаються його), що вiн од iх навчився багатьох дуже цiкавих речей, що з ними дуже гарно й весело.

І уперта Гордiева голова думала, що дядько нiчого не розумiе, а вiн, Гордiй, це зрозумiв, бо вiн тут бiльше знае, нiж дядько.

Але на превелике його диво – дядько зовсiм не вважав його за розумного, а навпаки – дуже часто казав:

– Ти ще малий, дурний!

Малий! Дурний!.. Ще як жив Гордiй з батьком, трапилось одного разу, що були в iх гостi. Гордiй, жвавий хлопчик, ускочив до вiтальнi i, пiдстрибуючи, проскакав боком через усю хату.

– Ах, як гарно! Який гарний хлопець! – сказала одна панi.

Гордiй так i стрепенувсь, почувши те, i пострибав назад знов саме таким робом.

– Гарно! Гарно! – хвалила панi.

Гордiй пострибав утрете.

– Та буде тобi, – сказав йому батько. – Іди собi, гуляйсь!

– Ах, нащо ж ви так на молодого кавалера? – друга панi. – Хай! Вiн так гарно стриба.

Але батько не послухавсь i таки випроводив Гордiя з хат Це вразило хлопця. Вiн думав:

– І нащо татко це зробив? Усi мене хвалили, усiм було весело дивитись на мене, що я так гарно стрибаю.

Всi ж казали що я роблю гарно, а татко каже, що нi, ще й прогнав.

Незабаром пiсля цього батько вмер, але випадок сей зоставсь у Гордiя в головi. І коли тепер дядько казав, що вiн, Гордiй, малий та дурний, то хлопець нiтрохи йому не вiрив.

– Який же я малий, коли я бiльший i дужчий од усiх хлопцiв? Який же я дурний, коли всi хлопцi кажуть, що я дуже розумний?

Се дядько не тямить, який вiн, Гордiй, розумний.