На розпутті

Гостi не встигли ще й сiсти, як почувся дзвоник бiля дверей i через кiлька хвилин до гурту ввiйшов ще один добродiй – Іван Давиденко. Се був товстенький чоловiчок з швидкими очима, дуже пiстриженою маленькою борiдкою, з хапливими рухами. На його колись великi надii клалися. Колись вiн заходжувавсь видавати часопис, щоб, як казав вiн, – «виясняти мiсцевi потреби», та через якийсь «зась» мусив дуже скоро облишити цю справу i опинився секретарем у земствi; там вiн сам заправляв усiма справами, бо предсiдатель був лiбералу та ще й лiнивий.

За iм увiйшло ще двое – один худий високий студент знайомий i Гайденковi, i Раденковi, i другий добродiй. Раденко другого не знав, i Квiтковський познайомив iх:

– Мiй родич Степан Келишинський.

Раденко глянув на Келишинського, подаючи йому руку. Се був ще молодий, рокiв 24 чоловiк, високий, огрядний. Його одгодована чепурна постать у гарно пошитiй одежi пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очi дивилися смiливо, чепурнi чорнi вуси завивалися вгору.

– Дуже радий! – промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденковi, i зараз же заговорив з Квiтковським.

Прийшло ще кiлька людей, в хатi зробилося тiсно, i Квiтковський попрохав гостей до зали. Як iшли, Гордiй стиха спитавсь у Демида:

– Чи ти знаеш цього Келишинського? Що воно?

– А так собi, – нiщо, десь у судi служить, родич господаревi, то, мабуть, i зайшов випадком.

Посiдавши в залi, почали розмовляти. Трохи згодом вийшла й Квiтковського сестра, Ганна.

Вона нiяк не нагадувала брата, бо вдалася в батька. Обличчя, може, з не зовсiм рехтельними рисами, було любе й чепурне – розумнi темнi очi пiд дугастими бровами та високий бiлий лоб були йому окрасою. Раденка дуже вразила ii невисока, але струнка постать. Вiн не зводив з неi очей i зовсiм не помiтив, що i в Демида Гайденка очi вiдразу засяли, як дiвчина ввiйшла в хату.

Брат познайомив сестру з Раденком. Гордiй блиснув на неi своiми смiливими ясними очима, i дiвчина несамохiть звернула на його увагу.

– Я чув, – ви недавнечко з села? – почав Раденко, сiдаючи коло Ганни.

– Еге! – кивнула вона головою.

– Я теж вiдтiль, i цiкавий знати вашi вражiння… Як вам здалося село? Що ви в йому знайшли?

– Ваше питання дуже широке, та я й не можу сказати, що була на селi близькою до народу: народ якось одхиляеться од iнтелiгентноi людини… – вiдмовила дiвчина, трохи соромлячися з несподiваних запитань.