Малюк Цахес (збірник)

Так само сприймав вiн i кожний подальший лист; студентовi Анзельму аж кров ударила в голову, i, коли посмiшка стала врештi зовсiм глузлива й зневажлива, вiн не витримав i сказав:

– Здаеться, ви, пане архiварiусе, не дуже задоволенi моiм мiзерним талантом?

– Любий пане Анзельме, – сказав архiварiус Лiндгорст, – до мистецтва краснопису ви маете справдi чудесний хист, але тим часом я добре бачу, що менi доведеться покладатися бiльше на вашу пильнiсть та на добру волю, анiж на ваше вмiння. А може, винен ще й поганий матерiал, який ви вживали.

Студент Анзельм почав докладно оповiдати про свое давно визнане мистецтво письма, про китайську туш, про своi найкращi вороновi пера. Тодi архiварiус Лiндгорст подав йому аркуш англiйського письма i сказав:

– Мiркуйте самi!

Анзельм стояв, наче громом прибитий: його писання мало найжалюгiднiший вигляд. Це були якiсь гачки без правильного натиску, без жодноi пропорцii мiж великими й малими лiтерами, а як де й траплявся вдалий рядок, то вiн був зiпсований ганебними, немовби школярськими кривульками.

– Ще й до того, – вiв далi архiварiус Лiндгорст, – ваша туш нетривка. – Вiн умочив палець у склянку з водою i ледве доторкнувся до лiтер, як усе зникло без слiду.

Студентовi Анзельму здалося, нiби якесь страховисько здушило йому горло, вiн не мiг промовити й слова. Так i стояв вiн iз злощасним аркушем у руках, та архiварiус Лiндгорст голосно засмiявся i промовив:

– Не журiться, дорогий пане Анзельме, що ви досi не могли писати як слiд, либонь, тут вам бiльше пощастить, та й матерiал у мене кращий, нiж той, що був у вас.

Архiварiус Лiндгорст спочатку дiстав якусь рiдку чорну сумiш, що дуже своерiдно пахла, тонко загостренi, дивного кольору пера та аркуш надзвичайно бiлого й гладенького паперу, а потiм уже вийняв iз замкнутоi шафи арабський манускрипт – i, коли Анзельм сiв за роботу, вийшов iз кiмнати. Студентовi Анзельму не раз уже доводилось копiювати арабськi манускрипти, тому перше завдання видалось йому не дуже важким.

– Як попали кривульки на мое прекрасне англiйське писання, знае тiльки Бог та архiварiус Лiндгорст, – сказав вiн, – але дам собi голову вiдрубати, що не вiд моеi руки.

З кожним словом, яке щастило йому вдало написати, зростала його впевненiсть, а з нею i вправнiсть. Та й писалося йому новими перами дуже добре, а таемниче чорнило, темне, як воронове крило, легко лягало на слiпучо-бiлий пергамент.