Малюк Цахес (збірник)

Вiд пильноi, напруженоi працi йому ставало все привiтнiше в самотнiй кiмнатi; вiв зовсiм уже оговтався з роботою, яку сподiвався щасливо закiнчити. Коли вибило третю годину, архiварiус покликав його до сусiдньоi кiмнати на смачний обiд. За столом архiварiус Лiндгорст був дуже веселий. Вiн розпитував студента Анзельма про його друзiв, проректора Паульмана та реестратора Гербранда, й розповiдав, переважно про останнього, дуже багато кумедного. Добре старе рейнське вино дуже припало до смаку Анзельмовi i зробило його балакучiшим, нiж звичайно.

Коли вибило четверту, вiн устав, щоб iти до роботи, i така пунктуальнiсть, здаеться, також сподобалась архiварiусу Лiндгорсту. І якщо Анзельмовi вже до обiду щастило добре копiювати арабськi знаки, то тепер робота пiшла ще краще, ба вiн навiть сам не мiг збагнути, чому так швидко й легко копiював тi кучерявi знаки чужого письма. Йому здавалося, немовби в глибинi його душi якийсь голос нашiптував: «Ах, хiба ж мiг би ти виконати все це, коли б не носив ii в думках, у серцi, коли б не вiрив у неi, в ii кохання!» І по кiмнатi вiйнуло тихим, тихим, нiжним кришталевим дзвоном: «Я тут бiля тебе, близько-близесенько! Я помагаю тобi, будь мужнiй, будь непохитний, коханий Анзельме! Я працюю з тобою, щоб ти став моiм!» І коли вiн захоплено слухав той дзенькiт, то все зрозумiлiшi ставали йому невiдомi знаки, тепер Анзельмовi досить було тiльки глянути в першотвiр, i вони, здавалося, стояли вже написанi блiдими рисочками на пергаментi, лише бери й наводь iх вправно чорнилом. Так вiн працював i далi, оточений лагiдними, втiшними звуками, немов солодким нiжним подихом, поки не вибило шосту годину i поки архiварiус Лiндгорст не ввiйшов до кiмнати. Дивно посмiхаючись, вiн пiдiйшов до столу; Анзельм мовчки встав. Архiварiус усе ще дивився на нього нiби з глузливою посмiшкою на устах, та ледве глянув на копiю, як посмiшка перейшла в глибоку, урочисту поважнiсть, що геть змiнила його обличчя. Вiн мовби раптом став iнший. Очi, що ранiше променились iскристим вогнем, тепер дивилися на Анзельма невимовне лагiдно. Легкий рум'янець забарвив його бiлi щоки, зникла iронiя, яка ранiше стискала рот, приемнi, м'яко окресленi вуста його, здавалось, ось-ось розтуляться i з них полине мудра, зворушлива мова. Вся постать його стала вища, поважнiша, широкий халат звисав на грудях i плечах складками, як королiвська мантiя, бiле волосся, що спадало кучерями навколо високого, вiдкритого чола, стягнуте було вузьким золотим обручем.