Малюк Цахес (збірник)

– Як ти можеш, – вiдповiв Фабiан, – як ти можеш так шаленiти i все через дурнi ревнощi, що Кандiда поцiлувала малюка? Ти ж повинен сам визнати, що вiршi, якi прочитав малюк, таки справдi чудовi.

– Фабiане! – скрикнув Бальтазар, страшенно здивований. – Що це ти верзеш?

– Авжеж, – вiв далi Фабiан, – авжеж, його вiрш був чудовий i заслуговував, по-моему, на Кандiдин поцiлунок. І взагалi, здаеться, в цьому дивному малюковi е щось таке, що вартнiше за струнку постать. Та й коли взяти саму фiгуру, то вона менi здаеться тепер не такою огидною, як спочатку.

Коли вiн читав вiршi, натхнення прикрасило риси його обличчя, i вiн менi здавався часом привабливим струнким юнаком, незважаючи на те, що ледве визирав iз-за столу. Кинь своi дурнi ревнощi, заприятелюй iз ним, як поет iз поетом.

– Що? – гнiвно вигукнув Бальтазар. – Що? Ще й заприятелювати з тим проклятим виродком, якого я задушив би цими руками?

– Ось бач, – сказав Фабiан, – ось бач, ти таки не хочеш бути розважним. Але вернiмося до зали, там сталося щось нове, бо я чую гучну хвалу.

Бальтазар машинально подався за товаришем.

Коли вони ввiйшли, професор Мош Терпiн, отетерiлий з подиву, стояв ще посеред зали, тримаючи в руках прилади, що ними робив, мабуть, якiсь фiзичнi дослiди. Все товариство з'юрмилося навколо Цинобера, який, пiдпершись паличкою, сп'явся навшпиньки i з гордим виглядом сприймав хвалу, що сипалась на нього з усiх бокiв. Тодi всi обернулися до професора, який зробив ще одну дуже дотепну штуку. Та щойно вiн закiнчив, як усi знову, оточивши малюка, закричали:

– Чудово, знамените, дорогий пане Цинобере! Нарештi й сам Мош Терпiн кинувся до малюка й закричав удесятеро дужче, нiж iншi:

– Чудово, знамените, любий пане Цинобере!

Серед товариства був також юний принц Грегор, що вчився в унiверситетi.

Принц був прегарноi вроди – кращоi годi собi й уявити, а поведiнки такоi шляхетноi i невимушеноi, що зразу виявлялось i його високе походження, i звичка бувати в найвищих колах.

Тепер принц Грегор не вiдходив вiд Цинобера i над усяку мiру вихваляв його i як найкращого поета, i як найдотепнiшого фiзика.

Чудно було дивитися на них, як вони стояли вкупi. Поряд iз струнким Грегором малесенький карлик, що, високо задерши носа, ледве тримався на тоненьких нiжках, мав химерний вигляд. Очi всiх жiнок були спрямованi туди, але не на принца, а на малюка, який то спинався навшпиньки, то опускався, коливаючись то вгору, то вниз, наче картезiанський чортик.