Малюк Цахес (збірник)

[35 - Картезiанський чортик – скляна фiгурка, порожня всерединi, яка плавае сторч у водi. Іграшка, зроблена за принципом «Ваньки-встаньки».]

Професор Мош Терпiн пiдiйшов до Бальтазара й запитав:

– Ну, що ви скажете про мого протеже, любого Цинобера? В нього багато чого е за душею, i коли я пильно гляну на нього, то вiдчуваю, що вiн не простий собi юнак. Пастор, що його виховав i менi рекомендував, висловився про його походження дуже загадково. Бо ж гляньте тiльки на його величну постать, на його благородну, невимушену поведiнку.

Тiеi митi сповiстили, що вечеря готова. Цинобер пришкандибав до Кандiди, незграбно схопив ii за руку й повiв у iдальню.

Як несамовитий, кинувся нещасний Бальтазар темноi ночi, крiзь бурю й дощ додому.

Роздiл четвертий

Як скрипаль-iталiець Сбiока нахвалявся запроторити пана Цинобера в контрабас, а референдарiй[36 - Референдарiй – в давньому нiмецькому судi помiчник суддi.

Про службовцiв митницi та затриманi дива для хатнього вжитку.

Як Бальтазара було зачаровано за допомогою головки цiпка

Бальтазар сидiв на високому, оброслому мохом каменi в лiсовiй глушинi й замислено дивився вниз, у яр, де помiж скель та густих чагарiв пiнився й шумiв струмок. Темнi хмари сунули по небу й зникали за горами. Шелест дерев i дзюрчання води звучали немов глухе скавулiння, до якого iнодi домiшувався крик хижих птахiв, що здiймалися з темних хащiв до високого неба й линули слiдом за хмарами.

Бальтазаровi здавалося, нiби вiн у дивних голосах лiсу вчувае жалiбнi скарги природи, нiби вiн сам мусить потонути в тих скаргах, нiби вся його iстота – це тiльки почуття найглибшого, нестерпного болю. Серце його мало не розривалося з туги, i коли з очей полилися ряснi сльози, йому видалось, нiби духи лiсового струмка виглянули з води, простягай до нього бiлi руки з хвиль, щоб затягти в прохолодну глибину.

Коли це десь iздалеку долинув чистий, веселий звук рiжка i трохи звеселив його душу: в ньому прокинулась невимовна туга i водночас солодка надiя. Вiн озирнувся навкруги, i, поки лунав рiжок, йому здавалося, що зеленi лiсовi тiнi вже не такi сумнi, шум вiтру, шепотiння чагарiв не таке жалiсне. Новий настрiй його вилився в слова.