Лист незнайомої (збірник)

Це його мовчання, затяте i холодне, цей вираз знущання на тремтячих губах доводили ii до вiдчаю. Їй хотiлося накинутися на нього з кулаками.

– Іди до своеi кiмнати! – крикнула вона йому.

Вона не могла бiльше витримувати його присутностi. Едгар мовчки посмiхнувся i пiшов.

Як вони тепер тремтять перед ним, бояться кожноi митi, проведеноi разом, бояться його безжального i невiдступного погляду! І пропорцiйно до iхньоi розгубленостi перед ним зростала i його зловтiха. Тепер Едгар мучив iх обох, вiдчуваючи iхню беззахиснiсть перед собою, iз дитячою, ще майже тваринною жорстокiстю.

Барон не так гостро реагував на лють хлопця, бо сподiвався на те, що це лише настрiй, дитяча гра, i не дуже тривожився, зосередившись на досягненнi власноi мети. Але мати все частiше втрачала контроль над собою. Можливiсть накричати на нього полегшувала ii страждання.

– Не бався виделкою! – робила вона йому зауваження за столом. – Ти страшенно невихований, тобi ще рано сидiти за одним столом iз дорослими.

Едгар тiльки посмiхався, схиляючи голову набiк. Вiн знав, що вона сварить його з вiдчаю, i тiшився, що дорослi зраджують себе такою поведiнкою. Тепер його погляд був абсолютно спокiйним, як погляд лiкаря. Давнiше вiн, мабуть, робив би капостi, щоб подратувати iх, але ненависть швидко навчила його багато чого. І тепер вiн лише мовчав, мовчав i знову мовчав, аж поки вона не починала кричати пiд тиском його мовчання.

Мати бiльше не могла витримувати цього напруження. І коли вони вкотре встали з-за столу i Едгар пiшов слiдом за ними, вона зiрвалася.

Забула про обережнiсть i викрикнула йому в обличчя всю правду. Вимучена його невтомним стеженням, вона стала на диби, немов кiнь, якого замучили надокучливi мухи.

– Скiльки ти ще будеш бiгати за мною хвостом, нiби трирiчна дитина? Менi набридло це. Дiти не повиннi весь час ходити слiдом за дорослими. Запам’ятай це! Займися чимось сам хоча б на годину. Почитай або побався. Дай менi спокiй! Мене нервуе те, що ти все ходиш за мною з такою кислою мiною.

Нарештi вiн вирвав у неi це зiзнання! Едгар засмiявся, а мати й барон розгубилися. Вона вiдвернулася i пiшла геть, зла на себе за те, що не стрималася перед дитиною. Але Едгар тiльки холодно промовив:

– Тато не хотiв, щоб я сам ходив кудись. Вiн наказав менi обiцяти йому, що я буду обережним i не вiдходитиму далеко вiд тебе.

Вiн робив наголос на словi «тато», бо вже помiтив, що це слово змушуе iх напружитися.