Пармський монастир

Маркiтантка глянула на мерця i буркнула собi пiд нiс: «Не з нашоi дивiзii». Потiм, зиркнувши на нашого героя, пирхнула смiхом.

– Ха-ха-ха! Ну що, хлопче? Це тобi не цяцьки! – гукнула вона.

Фабрiцiо скам'янiв iз жаху. Найбiльше його вразили босi бруднi ноги, вже роззутi, та й сам труп роздягли, залишивши тiльки подертi, обляпанi кров'ю штани.

– Ближче, ближче! – сказала маркiтантка. – Спiшуйся, тобi треба звикати. Ти диви! – гукнула вона. – В голову влучило!

Так i е, куля влучила бiля носа i вийшла через лiву скроню, огидно спотворивши обличчя.

Вцiлiле око залишилося розплющене.

– Чого став? Злазь! – повторила жiнка. – Пiдiйди, привiтайся, поручкайся! Може, вiн тобi вiдповiсть.

Фабрiцiо вiд огиди млоiло, проте вiн скочив з коня, пiдiйшов до трупа, взяв його за руку й мiцно труснув. Але вiдiйти вже не мiг, нiби закляк. Вiн вiдчував, що йому забракне сили сiсти в сiдло. Особливо жахало розплющене око.

«Маркiтантка вважатиме мене за боягуза», – гiрко подумав вiн. І все-таки не мiг ступити й кроку: одразу упав би.

Для нього то була страшна хвилина. Вiн справдi був майже непритомний. Помiтивши це, маркiтантка жваво скочила з воза i мовчки пiднесла йому чарку горiлки. Фабрiцiо одним духом вихилив ii, потiм вилiз на коня i, нi слова не кажучи, поiхав далi. Маркiтантка вряди-годи зиркала на нього спiдлоба.

– Завтра, хлопче, пiдеш у бiй, – сказала вона нарештi, – а сьогоднi залишайся зi мною. Сам бачиш, тобi ще треба призвичаiтися до солдатського ремесла.

– Навпаки, я зараз же хочу битися! – вигукнув наш герой iз таким завзяттям, що це здалося маркiтантцi добрим знаком.

Гарматний гуркiт дужчав i нiби ближчав. Пострiли лунали поспiль, звук зливався в безперервну басову ноту, i на тлi цього безугавного протяглого реву, подiбного до далекого шуму водоспаду, дуже чiтко вирiзнялись рушничнi залпи.

Саме цiеi хвилини дорога привела iх до гайка. Маркiтантка побачила, як назустрiч прожогом бiжать четверо французьких солдатiв. Вона скочила з воза i, вiдбiгши крокiв двадцять вiд шляху, сховалася в ямi, що залишилась пiсля викорчуваного дерева.

«Ага, – сказав собi Фабрiцiо, – зараз побачимо, чи боягуз я». Вiн став бiля покинутого воза i видобув шаблю. Не звертаючи на нього нiякоi уваги, солдати побiгли краем гайка, по лiву руку вiд шляху.

– Це нашi, – спокiйно сказала маркiтантка, повертаючись, геть засапана, до свого вiзка. – Якби твiй кiнь мiг бiгти чвалом, я б сказала тобi: скачи до краю гайка, поглянь, чи е хто на луках.