Пармський монастир

За доброго коника давай десять франкiв, у кожному разi, не бiльше двадцяти, навiть якби це був огир чотирьох Емонових синiв.[85 - Тобто чарiвний кiнь Баяр, який неодноразово врятовував чотирьох Емонових синiв, героiв французькоi середньовiчноi поеми.]

Коли Фабрiцiо закiнчив снiдати, безугавне базiкання маркiтантки урвала якась жiнка, що рiллею зненацька виiхала на шлях.

– Гей, Марго! Агов! – гукнула вона. – Бери праворуч. Твiй шостий егерський[86 - Єгерський (полк) – кiннота.] стоiть там.

– Ну, хлопче, доведеться розлучитися, – сказала маркiтантка нашому героевi.

– Менi, iй-богу, шкода тебе. Сподобався ти менi, хай тобi грець! Нiчогiсiнько ти не знаеш, кожен тебе пошие в дурнi, бiгме! Їдьмо краще зi мною до шостого егерського.

– Я й сам розумiю, що не знаю нiчогiсiнько, – вiдповiв Фабрiцiо, – але я хочу битися i пощу он туди, де бiлий димок.

– Та ти поглянь, як твiй кiнь стриже вухами! Тiльки-но туди над'iдеш, тобi його не втримати, – хоч який вiн захльостаний, подасться галопом i бозна-куди тебе занесе.

Хочеш послухати доброi ради? Ось як зроби: тiльки-но пiд'iдеш до цепу, спiшся, пiдбери з землi рушницю i ладунку, ставай у лаву й роби все так, як солдати. Але ж, Боже милосердний! Ти, мабуть, i набою не вмiеш скушувати!

Зачеплений за живе, Фабрiцiо мусив признатися своiй новiй подрузi, що вона вгадала.

– Бiдолаха! Заб'ють тебе одразу, iстинний Бог! Заб'ють. Чи довго до лиха! Нi, тобi неодмiнно треба iхати зi мною! – владно заявила маркiтантка.

– Але я хочу битися!

– А ти й будеш битися! Ще й як! Шостий егерський – бравий полк, а роботи сьогоднi всiм вистачить.

– А скоро ми розшукаемо ваш полк?

– Найбiльше десь за чверть години.

«Ця добра жiнка вiдрекомендуе мене, – мiркував Фабрiцiо, – мене через мою недосвiдченiсть не приймуть за шпигуна, i я зможу взяти участь у битвi».

Раптом гуркiт канонади посилився, пострiли почастiшали. – Нiби чотки перебирають, – сказав собi Фабрiцiо.

– Ось уже й рушничнi залпи чути, – сказала маркiтантка, поганяючи коня, пiдбадьореного звуками бою.

Жiнка звернула праворуч i рушила путiвцем через луки; болото тут було до колiн, вiз мало не загруз. Фабрiцiо пiдпихав колеса. Кiнь його двiчi упав. Незабаром пiд ногами стало сухiше, але дорога перейшла на стежку, що плуталася в травi. Не встиг Фабрiцiо проiхати нею крокiв з п'ятсот, як кiнь його став мов укопаний: поперек стежки лежав труп, що злякав i коня, i верхiвця.

Обличчя Фабрiцiо, звичайно блiде, позеленiло.