Портрет Доріана Ґрея

Адвокати – вельми поважанi люди, i на провiнцii iх нерiдко запрошують на обiди до найкращих родин.

– Я ненавиджу контори й писарiв! – вiдрубав Джеймс. – Але твоя правда, я сам обрав собi таке життя. Єдине, що я тебе прошу, мамо, – це пильнуй за Сiбiл. Не допусти, щоб хто-небудь ii скривдив. Ти повинна оберiгати ii.

– Ти й справдi кажеш чуднi речi, Джеймсе! Звичайно, я пильную за Сiбiл.

– Я чув, якийсь панич бувае щовечора в театрi i ходить за лаштунки до Сiбiл на розмови. Це правда? Що за цим криеться?

– Ти на таких справах не розумiешся, Джеймсе.

Прояви вдячноi уваги – природна рiч для нас, акторiв. Колись i мене вшановувано зливою квiтiв. Тодi нашу гру вмiли як слiд цiнувати… Ну, а щодо Сiбiл – я ще не знаю, чи ii захоплення серйозне. Але нема нiякого сумнiву, що цей юнак достеменний джентльмен. Вiн завжди такий гречний зi мною! Крiм того, вiн, здаеться, багатий, та й квiти, що вiн посилае Сiбiл, такi милi…

– Але ж ви навiть iменi його не знаете! – гостро вкинув хлопець.

– Нi, – вiдповiла мати, незворушно спокiйна.

– Вiн ще не вiдкрив нам свого справжнього iменi. Це так романтично! Вiн, певно, з самоi аристократii.

Джеймс Вейн прикусив губу.

– Пильнуй за Сiбiл, мамо, – повторив вiн. – Вберiгай ii!

– Мiй сину, твоi слова завдають менi прикрощiв. Я завжди звертаю особливу увагу на Сiбiл. Звiсно, коли цей добродiй заможний, чому б iм не одружитись? Я впевнена, що вiн з вищого товариства. За це говорить весь його вигляд. І для Сiбiл це чудова партiя. З них було б таке чарiвне подружжя! Вiн же надзвичайно вродливий – це кожному видно.

Хлопець щось пробурмотiв пiд нiс, тарабанячи своiми грубими пальцями по шибцi. Вiн саме обернувся вiдказати щось вголос, коли дверi вiдчинилися i вбiгла Сiбiл.

– Якi ви серйознi обое! – скрикнула вона. – Що сталося?

– Нiчого, – озвався брат. – Просто людинi треба часом бути серйозною. До побачення, мамо, я прийду обiдати о п’ятiй. Все спаковане, крiм сорочок, отже, ти не клопочись.

– До побачення, мiй сину, – вiдповiла мати i, повагом, хоч дещо й силувано, кивнула Джеймсовi.

Їй було прикро, що вiн розмовляв з нею таким тоном, а вiд його погляду ставало лячно.

– Поцiлуй мене, мамо, – сказала дiвчина. Нiжнi, мов квiтка, уста Сiбiл торкнулися побляклоi материноi щоки i зiгрiли ii.

– Дитя мое! Дитя мое! – скрикнула мiсiс Вейн, зводячи очi до стелi, де б мала бути уявна гальорка.

– Ходiм, Сiбiл! – роздратовано гукнув Джеймс. Вiн терпiти не мiг цiеi материноi афектацii.