Портрет Доріана Ґрея

Я ж, мабуть, нiколи вже не повернуся до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.

– Сину мiй, не кажи таких страшних слiв, – зiтхнула мiсiс Вейн, беручись лагодити якесь театральне вбрання в позлотицях. Їi трохи розчарувало, що Джеймс не приеднався до них двох iз дочкою, – тодi б картина була ще ефектнiша.

– Чом не казати, мамо? Я ж так i думаю.

– Ти, сину, завдаеш менi болю. Я вiрю, що, домiгши-ся статку, ти повернешся з Австралii. У тих же колонiях не знайдеш пристойного товариства.

Там i натяку на щось таке нема… Отож ставши багатим, ти повинен повернутися назад i влаштуватись у Лондонi.

– «Пристойне товариство!» – вiдгарикнувся хлопець. – Я й чути про нього не хочу. Менi лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сiбiл з театру. Я ненавиджу театр!

– Ой Джiме! Ну нащо ти так? – смiючись, сказала Сiбiл. – Але ж ти направду збираешся зi мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти пiдеш прощатися зi своiми приятелями – з Томом Гардi, який дав тобi цю бридку люльку, або з Недом Ленгтоном, який глузуе з тебе, коли ти палиш ii.

Це дуже гарно, що ти даруеш менi свiй останнiй день. Куди ж ми пiдемо? Ходiм до Гайд-парку!

– В мене занадто простацьке вбрання, щоб туди йти. – Джеймс охмурнiв. – Там гуляе тiльки панство.

– Пусте, Джiме, – прошепотiла Сiбiл, погладжуючи рукав його пальта.

– Ну, гаразд, – згодився вiн, трохи повагавшись. – Тiльки хутчiй збирайся.

Дiвчина вистрибом подалася до дверей.

Було чути, як вона спiвала, збiгаючи вгору сходами. Потому ii нiжки задрiботiли десь нагорi.

Хлопець разiв два пройшовся по кiмнатi, а тодi обернувсь до непорушноi постатi в крiслi.

– Мамо, моi речi готовi? – спитав вiн.

– Все готове, Джеймсе, – вiдповiла мати, не вiдриваючи очей вiд роботи.

Останнi мiсяцi мiсiс Вейн, залишаючись наодинцi зi своiм суворим i важким на вдачу сином, щоразу почувала себе трохи нiяково. Їi неглибоку й потайну душу завжди бентежило, коли iхнi погляди стикалися.

Часто вона запитувала себе, чи не пiдозрюе син чого.

Джеймс бiльше не озивався, i мовчанка стала нестерпною для неi. Тодi мати вдалась до нарiкань. Жiнки все бороняться тим, що переходять у наступ, а наступають у той спосiб, що зненацька й дивно здаються.

– Сподiваюся, ти будеш задоволений своею професiею, Джеймсе, – сказала вона. – Пам’ятай, ти ж сам вирiшив стати моряком. Ти мiг би пiти до контори котрогось адвоката.