Портрет Доріана Ґрея

Якби це й менi таку змогу!

– Кажуть, що доброчеснi американцi пiсля смертi потрапляють до Парижа, – пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепiв.

– Но, справдi? А куди ж потрапляють пiсля смертi поганi американцi? – поцiкавилась герцогиня.

– До Америки, – пiвголосом обiзвався лорд Генрi.

Сер Томас насумрився.

– Боюся, ваш небiж упереджений щодо цiеi великоi краiни, – звернувся вiн до ледi Егаги. – Я об’iздив усю Америку – директори тамтешнiх залiзниць були такi люб’язнi, що надавали менi спецiальнi вагони.

– Невже треба обов’язково побачити Чикаго, щоб стати освiченою людиною? – жалiсним тоном запитав мiстер Ерскiн. – Я не почуваюсь на силi для такоi подорожi.

Сер Томас повiв рукою.

– У мiстера Ерскiна в Тредлi ввесь свiт зiбрано на книжкових полицях! Але ми, практичнi люди, волiемо бачити речi, а не читати про них. Американцi – надзвичайно цiкавий народ: вони мають здорову розсудливiсть, це найхарактернiша iхня риса.

– Це чистий жах! – скрикнув лорд Генрi. – Я можу пристати на грубу силу, але груба, практична розсудливiсть – рiч нестерпна. Просто непорядно керуватися нею у життi. Це наче пiдступний удар по iнтелектовi.

– Я не розумiю вас, – сказав сер Томас, заходячись краскою.

– А я розумiю вас, лорде Генрi, – з посмiшкою пробурмотiв мiстер Ерскiн.

– Парадокси по-своему штука дуже добра, але ж… – почав баронет.

– Це був парадокс? – спитав мiстер Ерскiн. – Я не думав. Що ж, можливо. У парадоксiв i правди – один i той самий шлях. Дiйснiсть повинна перше показати себе на цирковiй линвi. Поки Істина не стала акробатом, на неi не можна покладатись.

– Боже мiй, як ви, чоловiки, любите сперечатись! – озвалася ледi Егата. – Я, мабуть, нiзащо у свiтi не вiзьму в втямки ваших балачок… А на тебе, Гаррi, я така сердита! Навiщо ти намовляеш нашого милого мiстера Грея облишити з Іст-Ендом? Повiр, йому б там цiни не було.

– Я хочу, щоб вiн грав для мене. – Лорд Генрi посмiхнувся i, глянувши край столу, вловив палкий погляд у вiдповiдь.

– Але ж вони там такi нещаснi, в тому Вайтчепелi, – не здавалася ледi Егата.

– Я можу спiвчувати будь-чому, крiм страждання, – знизав плечима лорд Генрi. – Цьому я вже не можу спiвчувати. Горе – це щось бридке й вiдразливе, воно занадто гнiтить нас.