Україна-Європа

Виявилося, ми опинилися неподалiк паризькоi мерii, величний палац якоi, частково у риштуваннi, височiв над доволi широкою, обгородженою турнiкетами площею, за якою виднiлась i Сена, а трохи далi справа i Нотр-Дам.

– О, пригадуеш, минулого разу ми тут чекали нашу екс-курсоводку, – згадуе Кицюня. – Диви, i цигани на мiсцi! – радiе вона давнiм знайомим.

– А давай перевiримо, чи не забули вони украiнськоi? – пропоную я iй найкоротший шлях до Сени повз циганiв, але Кицюня проти експериментiв i ми обходимо iх iншим боком вулицi.

Цих паризьких циганiв на цiй площi перед мерiею ми запам'ятали ще з минулого приiзду у складi туристичноi групи. Вони по-европейськи привiтнi й дiловi, i не просто випрошують, а пристають до туристiв iз жмутом якихось довiдок та намагаються звертатися рiзними мовами. Минулого разу, прислухавшись до нас, молодий циган почав польською, потiм росiйською, а коли я сказав, що ми з Украiни, вiн уже наздоганяв нас iз словами: «Добродiю! Прошу вас!..» Може, пiдглянув у свiй циганський розмовник?

Обiйшовши циган, через кiлька хвилин ми знову опиняемося на островi Сiте бiля Нотр-Даму, i цього разу таки переходимо на протилежний берег, де за сквериком починаеться Латинський квартал.

– Же ву пас сi жур, мадам! – я знову згадую свою коронну фразу.

– Ага, мерсi! – вiдповiдае вона. – Але спочатку давай заглянемо у цей магазинчик? – показуе на крамницю з протилежного боку вузькоi вулички.

Що ж, Кицюня у своему дусi!

– Тiльки в цей? – все ж уточнюю я.

Але крамниця з сувенiрами, де на входi нас зустрiчають два здоровеннi араби, – це зовсiм не те, що ii приваблюе, i ми на-рештi-таки приземляемося за столиком на вулицi. Менi видно краечок набережноi та Нотр-Дам за деревами, а Кицюнi лише арабiв на входi в iхню крамничку, i я пропоную iй помiнятися мiсцями.

Звичний набiр туриста: еспресо, червоне вино i, певна рiч, сир з недорогих, здаеться, камамбер. А ще, як нам здалося, дещо розгублений, середнiх рокiв офiцiант – гарсон. Тут, на вiдмiну вiд Украiни, офiцiантами часто працюють зрiлi чоловiки. Але у нашого гарсона з сумними очима того дня, либонь, щось сталося. Може, в сiм'i? Принаймнi, ми тодi так вирiшили, i Кицюня навiть сама нагадала менi про чайовi.