Тартарен Тарасконський

Того вечора чорносливникiв за табльдотом було бiльше, до того ж серед них були вельми поважнi особи, европейськi знаменитостi: видатний iсторик, член Французькоi академii Астье-Рею, старий австро-угорський дипломат барон фон Штольц, лорд Чiпiндейл (?), член Жокей-клубу зi своею племiнницею (гм-гм!), вiдомий професор Боннського унiверситету Шванталер та перуанський генерал з вiсьмома доньками.

А рисникiв представляли тiльки такi свiтила, як бельгiйський сенатор iз родиною, дружина професора Шванталера та iталiйський тенор, що повертався з Росii, – вiн хизувався своiми запонками завбiльшки з блюдечко.

Оскiльки за столом зiйшлися двi ворожi партii, всi почувалися напружено й нiяково. Бо чого б тодi всiм шестистам персонам мовчати, бундючитись, супитися i дивитися одна на одну з невимовним презирством? Випадковий спостерiгач вирiшив би, що до цього спричинилася безглузда англосаксонська чванькуватiсть, яку тепер так охоче демонструють тi, хто подорожуе свiтом.

Нi, нi! Істоти, якi мають людську подобу, не переймуться одна до одноi ненавистю з першого погляду, не будуть дерти носа, копилити губу й кидати одна на одну зневажливi погляди тiльки тому, що вони не знайомi мiж собою. Не в тiм рiч.

Кажу iще раз: рис i чорнослив! Тiльки в цьому причина похмуроi мовчанки, що зависла над обiднiм столом у «Рiгi-Кульм»; в iншому разi це величезне збiговисько гостей з усього свiту гомонiло б так голосно й жваво, нiби воно сiло обiдати пiд Вавилонською вежею.

Альпiнiст, увiйшовши в iдальню й побачивши цю нiмотну трапезу пiд яскравим свiтлом люстр, трохи розгубився. Вiн кiлька разiв голосно кашлянув, та нiхто не повернув голови в його бiк, – i вiн сiв край столу, в кiнцi iдальнi. Тепер, без свого спорядження, вiн видавався звичайнiсiньким туристом; проте в зовнiшностi цього чоловiка – череватого, лисого, з густою клинцюватою борiдкою, з великим носом i лагiдними, мов у дитини, очима, що дивилися з-пiд пухнастих сердитих брiв, – було щось надзвичайно принадне.

Хто вiн: рисник чи чорносливник? Поки що цього нiхто не знав.

Тiльки-но сiвши, вiн неспокiйно засовався на мiсцi, а потiм схопився на ноги.

– А бодай тобi!.. Протяг!.. – вигукнув вiн i побiг до вiльного стiльця.

Служниця, родом iз кантону Урi, в бiлому фартусi, вся обвiшана срiбними ланцюжками, зупинила його:

– Добродiю, це мiсце зайняте.