Тартарен Тарасконський

На верхню площадку сходiв теж повибiгали люди й, перехилившись через поручнi, видивлялися на нього мiж тросiв лiфта.

Невiдомий заговорив гучним голосом, який гримiв i рокотiв, мов цимбали, – справжнiсiньким «пiвденним басилом».

– Дiдько б узяв цю кляту погоду!..

Вiн раптом замовк i скинув окуляри.

Йому перехопило дух.

Яскравi вогнi, тепло, яким вiяло вiд газових рiжкiв та калориферiв, – i це пiсля мороку й холоднечi! – розкiшна обстава, високi стелi, швейцари в галунах i в адмiральських кашкетах, на яких сяяв золотом напис «Regina montium», бiлi краватки метрдотелiв, цiлий загiн дiвчат-швейцарок у нацiональному вбраннi, що збiглися на його дзвiнок, – усе це ошелешило невiдомого, правда, на одну лише мить.

Помiтивши, що всi погляди зверненi на нього, вiн пiдбадьорився, мов актор перед залою, повною глядачiв.

– Я до ваших послуг, добродiю, – недбало мовив чепуристий директор у смугастiй вiзитцi, з випещеними баками, iз кучерями, мов у дамського кравця.

Альпiнiст сказав, що йому потрiбен номер, «невеличкий, зручний i затишний», – сказав так невимушено й приязно, наче перед ним стояв не величний директор, а давнiй шкiльний товариш.

Вiн ледве стримався, коли до нього пiдiйшла iз свiчником у руцi покоiвка-бернка в золотiй корсетцi, яка щiльно облягала ii стан, iз збiрчастими серпанковими рукавами, i спитала, чи не хоче мосье скористатися лiфтом. Вiн був би менш обурений, якби вона запропонувала йому скоiти злочин.

– Я… Щоб я… лiфтом!.. – вигукнув вiн i так змахнув рукою, що забряжчав увесь його обладунок.

Та вже за мить злагiднiвши, вiн додав:

– Нi, кицюню, я пiду своiм ходом…

І подався слiдом за швейцаркою, не вiдриваючи очей вiд ii широкоi спини й усiх розштовхуючи, тим часом як туристи повторювали всiма мовами свiту:

– Що це за проява?

Аж тут задзвонили до обiду, i всi вмить забули про незвичайного гостя.

Такоi iдальнi, як у «Рiгi-Кульм», нiде бiльше не побачиш!

Величезний стiл, що вигинався пiдковою, був накритий на шiстсот персон. На ньому в ряд, уперемiш iз квiтучими рослинами, стояли компотницi, повнi рису та чорносливу, i в свiтлiй та темнiй пiдливi вiдбивалися застиглi вогники люстр та позолота лiпноi стелi.

Як i скрiзь за швейцарськими табльдотами, рис та чорнослив розмежовували iдцiв на два ворожi табори; визначити, до якого саме табору ви належите, можна було з того, якими очима дивилися ви на десерт – ненависними чи пожадливими. Рисники були худi та блiдi, чорносливники – повнi та рум’янi.