Записки в узголів’ї

Певно, захотiла щось виправити у вiршi, проте вона так довго складала його, що краще вже залишила б так, як е. Не встиг слуга повернутися, як посипались: «Ну як?», «Ну що?». Чюнагон швидко покликав слугу i почав його розпитувати. Слуга намагався чiтко вiдповiдати, але Санмi-но чюджьо перебив його: «Давай коротше, не вибирай слова – так лише зiб’ешся!». На що я потiм почула вiд слуги: «Та тут хоч i помилишся, все одно змiст один i той самий». То-дайнагону[50 - То-дайнагон – йдеться про Фуджiвара-но Тамемiцу.] бiльш за все було цiкаво, що ж там вiдбуваеться: «Ну, що ж вона вiдповiла?»

– Сказала, що «пряме дерево неможливо зiгнути», – вiдповiв чюнагон.

Ох i розсмiявся тодi дайнагон, i всi iншi слiдом за ним, але ж цей смiх мiг донестися i до дами. Чюнагон почав допитувати слугу:

– А що ж вона вiдповiла до того, як виправила послання?

– Вона дуже довго нiчого не говорила. Тодi я запитав: «То що, ви не дасте жодноi вiдповiдi?» І коли я збирався вже йти назад, вона мене зупинила.

– А чий то був екiпаж? Ти побачив?

Однак тим часом проповiдник уже зайняв свое мiсце, i запанувала тиша.

Усi враз притихли i навiть не помiтили, як зник екiпаж дами. Фiранки в екiпажi були зовсiм новi, нiби iх сьогоднi почепили. Дама була одягнена в кiмоно з фiолетового шовку, поверх якого було ще одне – прозоре, легке. А ззаду екiпажа виглядав ще i шлейф з гарним вiзерунком.

– Хто ж вона така? Яку ж вiдповiдь вона послала? – запитували всi навкруги.

А менi дуже сподобалось, як вона вiдповiла.

Ранкову службу вiв Сейхан.[51 - Сейхан (962–999) – вiдомий буддiйський священик доби Хейан.] Який же гарний вiн був! Менi цього дня було дуже спекотно, до того ж повертатися треба було ранiше, тому я подумала собi: «Трохи ще послухаю та й повернусь», – але, на жаль, людей приiхало так багато, що мiй екiпаж був затиснутий з усiх бокiв, так що неможливо було зрушити з мiсця. Тож я вирiшила, що поiду одразу, як закiнчиться служба, i попросила передати це екiпажам, що перегороджували менi шлях.

Володарi екiпажiв зрадiли, оскiльки iм можна буде наблизитися до проповiдника. Погоничi почали метушитися та кричати: «Давай скорiше!»

– Ну яка безсоромна! – казали при цьому високоповажнi люди, дехто з них жартував або ж смiявся з мене.

Проте я робила вигляд, нiби не чую всього цього, i спокiйно продовжувала рухатись. А тут ще й чюнагон крикнув услiд:

– Дама вирiшила нас покинути? Що ж, правильно зробила!

Однак який же вiн був прекрасний цiеi митi.