Записки в узголів’ї

У цьому випадку йдеться про Фуджiвару Юкiнарi (971 – 1027), який був гарним приятелем Сей-шьонагон.] вiв Окiнамаро, прикрашеного гiлкою верби, на шиi у нього були квiти персика, а на спинi гiлочка квiтучоi сливи. Нiхто й подумати не мiг, що вiн так закiнчить.

– Бiдолашний, вiн завжди був поруч з iмператрицею, коли вона йшла на снiданок. Тепер начебто чогось бракуе.

Днiв зо три-чотири ми чули, як вие бiдолашний собака. А потiм вiн раптом дуже голосно заскавучав. «Що то за собака так вие?» – запитали ми.

Аж раптом усi iншi собаки побiгли на те виття. А потiм прийшли жiнки та розповiли:

– Жах, двое чоловiкiв на смерть забивають собаку. Кажуть, що вiн повернувся з Собачого острова.

Як нам стало шкода того собаку! «Адже це точно Окiнамаро», – подумали ми.

– Його б’ють Тадатака та Санефуса.

Проте, як тiльки я послала людину, щоб припинити все це, собака затих.

– Вiн помер. Його викинули за ворота, – сказав чоловiк.

Проте, коли настав вечiр, до нас приповз пес: лапи у нього дрижали, вiн був слабкий.

«Напевно, це Окiнамаро. Іншого собаки у нас не було». Однак, коли ми його покликали: «Окiнамаро!» – вiн нiяк не вiдреагував. Хтось казав: «Це Окiнамаро!», iншi, навпаки, вiдповiдали: «Та нi, це не вiн!». Тодi iмператриця наказала: «Покличте Укон, вона гарно його знае».

– Це Окiнамаро? – запитала iмператриця.

– Так, дуже на нього схожий, але виглядае жахливо. Зазвичай, коли я його кличу, вiн iз радiстю бiжить до мене, а зараз, хоч i кличу його, не приходить.

Напевно, що не вiн. До того ж, я точно чула, що його забили до смертi два чоловiки. Як тут залишишся живим.

Думаю, що iмператриця дуже засмутилась.

Почало темнiти, ми спробували нагодувати Окiнамаро, але все було марно, тому ми точно вирiшили, що це iнший пес. Наступного ранку, коли я принесла воду та гребiнь для iмператрицi i вона попросила потримати дзеркало, я раптом побачила собаку. «Так, учора Окiнамаро настiльки сильно побили, що вiн помер. Цiкаво, у кого вiн переродиться в наступному життi?» Як тiльки я це сказала, собака поповз до нас, сльози скочувалися з його очей крапельками…

– Та це ж все-таки Окiнамаро! Вчора вiн ховався, а тому не вiдповiдав на те, що ми його кликали.

Я поклала дзеркало i покликала Окiнамаро. Вiн пiдповз до мене i загавкав.

Імператриця розсмiялась. В опочивальнях зiбралися придворнi дами, пiднявся гомiн та смiх. Навiть iмператор, почувши про таку подiю, прийшов до опочивальнi.