Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

– Туман опускаеться, – мовив капiтан Рябцев, що виник праворуч, мiж Алiком i стiною будинку. – Це нижнiй туман, – додав вiн голосом обiзнаноi людини. – Вiн нас зараз залле… Краще зупинитися.

Алiк зупинився. Зупинилися поруч i тi, що йшли за ним. На очах у тих, що стояли пiд надомною, освiтленою слабенькою лампочкою табличкою «Личакiвська, 84-А», темрява наповнювалася повiтряним молоком туману.

У ротi в Алiка, на язицi, на пiднебiннi, вiдчулася легка солодкiсть.

«Фабрика «Свiточ»?! – подумав Алiк. – Цей туман явно звiдти… повiтрянi вiдходи молочного шоколаду?!» – посмiхнувся вiн своiм по-дитячому iронiчним думкам.

Втупився у надомну табличку, що зникала на його очах.

– Алiку, я пiду, – сказав голос капiтана Рябцева. – Іншим разом.

– Яким разом? – запитав Алiк.

– Ти ж нi разу не переселявся, – доброзичливо говорив капiтан. – Адресу я твою iз сiмдесятих знаю. Зайду, розповiм тобi все. Може, навiть завтра.

Хлопцi попрощались i розчинилися в цьому раптовому нiчному туманi. Залишився поруч тiльки Аудрюс, вiн стояв, майже торкаючись плечем Алiка.

– iдьмо до мене, – запропонував Алiк своему прибалтiйському другу. – У мене бальзам е.

– У мене також, двi пляшки «Трьох дев'яток», – вiдповiв той.

Алiк дiстав мобiльник. Набрав фiрму таксi, але телефон диспетчера не вiдповiдав. Набрав iншу – той же результат. І раптом почув звук мотора. Вiн пам'ятав, що стояв поряд iз дорогою. Намацав пiдошвою черевика край бордюру, почав удивлятися в бiк, звiдки наближалася до них усе ще не видима, але вже чутна машина.

Ступив на проiжджу частину, заздалегiдь пiдвiвши праву руку.

Із молочного туману випливли два жовтки фар, зовсiм поряд. Алiк зробив iще крок, аби його було краще видно. І тут завищали гальма, i машину понесло по мокрiй брукiвцi просто на Алiка. Правий жовток фари несильно вдарив його в колiно, i вiн вiдскочив, змахнув руками, намагаючись знайти рiвновагу та втриматись у вертикальному положеннi, але не втримався.

Машина зупинилась. У салонi спалахнуло свiтло, i в цьому свiтлi Алiк побачив два переляканi обличчя.

Одне належало молодому, можливо, тридцятирiчному чоловiковi, друге було старше. Гострота носа i доглянутi вуса старшого пасажира видавали в ньому iноземця, скорiше за все, поляка. Молодий вiдчинив дверцята, вийшов. Його руки тремтiли. Вiн був у шоку.

– З вами все гаразд? – запитав вiн Алiка, який знову стояв на ногах, потираючи забите колiно. – Я вас не бачив!

– Нiчого, нiчого, – примовляв Алiк.