Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

 – Голос Дарки бiльше не був переляканим, але тепер у нiм прозвучав смуток. – Тiльки як?

Тарас посмiхнувсь, але дiвчина цього не помiтила.

Вiн дiстав iз кишень новенькi попiльнички, поставив поряд iз термосом, наповнив iх кавою й акуратно просунув одну у вирiзнiшу для обмiну купюрами.

Рука в синiй матер'янiй рукавичцi захопила двома пальчиками чорну попiльничку з кавою i затягнула ii всередину.

– Що це, блюдце таке? – запитала Дарка, вже присунувшись iз стiльцем до вiконця. Тепер полум'я свiчки освiтлювало правий бiк ii обличчя.

Не чекаючи вiдповiдi, вона пригубила каву. Тарас пiднiс до рота свою попiльничку.

– Ой! Та це ж… – розсмiялася Дарка, i смiх ii пролунав на диво радiсно, щиро i дзвiнко. – Це ж попiльничка! Кава-табака!

Тарас вiдчув момент щастя. Вiн був винуватцем ii смiху, ii радостi. Блискавична гордiсть захопила його. Захопила, пiдняла над мiстом i тут же вiдпустила. І став вiн легким i безтiлесним, як чарiвник або казковий герой. А обличчя Дарки у вiконцi раптом засвiтилося сильнiше за свiчку, i вогонь у ii очах спалахнув веселий i дикий.

Порожня попiльничка стояла перед нею бiля палаючоi свiчки, i слово «Venezia» тепер легко прочитувалося.

– Іще кави? – запитав Тарас.

Дарка кивнула i просунула попiльничку назовнi.

Тарас знову наповнив ii кавою. Подав назад. У спину йому раптом ударив порив вiтру, i свiчка в обмiнцi ледве не погасла. Дарка кинула до неi долонi, затулила полум'я свiчки вiд вiтру. Обличчя ii враз стало переляканим.

– Ой, коли свiтло пропало – теж такий вiтер був.

Один порив вiтру, i все! І птахи кричали дивно та голосно. Крик у них був схожий на хрипкий смiх… Адже зазвичай уночi вони мовчать! – говорила Дарка, подавшись уперед усiм тiлом i наблизивши обличчя до внутрiшньоi частини вiконця, щоб краще бачити Тараса.

Їi обличчя при м'якому освiтленнi свiчки здавалося водночас i дитячим, i iконописним. Навiть переляк iй личив, робив ii по-особливому жаданою. Тарасу вiдразу захотiлось ii захистити. Вiн i стояв тут, як вартовий, як захисник.

За розмовами вони допили каву, i Тарас охоче запропонував з'iздити додому i заварити ще один термос.

– Нi, не йдiть! – попросила вона, i Тарас уперше вiдчув себе потрiбним. – Давайте просто так, без кави, поговоримо. Ви менi вже щось про себе розповiдали. Ви ж медик? Уночi, напевно, на виклики iздите?

– На виiзди – так! – Тарас кивнув. – Але взагалi-то я займаюся приватною практикою за своею методикою. Конкременти виводжу, тобто нирковi каменi.