Бікфордів світ

 – Ти пам'ятаеш, коли востанне по якiй-небудь вулицi гуляв?

– Нi, – зiтхнув шофер.

– А я пам'ятаю… – Горич, дивлячись на iхнi подовженi тiнi, скуйовдив свое волосся. – Краще б не пам'ятати… Хоча ось бачиш, – вiн вказав рукою на iхнi довгi тiнi, – це ми на проспектi, на дуже довгому проспектi, а все це темне, обабiч проспекту, – будинки, ресторани, кiноклуби… Десь iще дерева мають бути. І ось ми йдемо i напевно когось зустрiнемо. В цей час якраз багато хто може прогулюватися. Закоханi парочки i ще зовсiм молоденькi дiвчата, в очiкуваннi великоi та свiтлоi любовi.

Дiдок iз собачкою, що зупиняеться бiля кожного стовпа… Пiонери збирають грошi на спорудження найбiльшого у свiтi аероплана… Ми напевно можемо зустрiти i знайомих…

– Стiй! – вирвалось у шофера, що рiзко позадкував.

– Що таке? Що з тобою?

– Там щось проскочило, – шофер показав рукою вперед. – Собака або вовк…

– От бачиш… Собака вже е, скоро покажеться i хазяiн або хазяйка… Ходiмо…

Шофер напiвобернувся до прожектора i знову прикрив очi долонею.

Горич пiдiйшов до друга.

– Що з тобою?

Шофер мовчав. Із-пiд долонi, що затуляла очi, вибралася сльоза i, завмерши на вилицюватiй щоцi, заблищала, пропускаючи крiзь себе яскраве свiтло прожектора.

– Ходiмо! – Горич доторкнувся до плеча шофера. – Ходiмо прогуляемося по власнiй вулицi, по власному проспекту. Нумо! Поки е свiтло…

– Я не плачу, – вичавив iз натугою шофер. – Це очi болять. Очi…

– Ну я ж i кажу: не обертайся! – мовив Горич, i сам на мить обернувся.

– Ну ходiмо, – погодився шофер, i iхнi тiнi, обганяючи iхнi тiла, попливли вперед у яскравому свiтлi штучного свiтила.

Яскраве свiтло не сприяло прозоростi повiтря. Воно лише створило рiзницю мiж темрявою та ii протилежнiстю i створило тiнi. Горичу на мить здалося, що вiн iде по нескiнченному пофарбованому в бiлий колiр лiкарняному коридору, що, як багато лiкарняних коридорiв, закiнчиться смертю, мороком, виходом у вiчнiсть. І пробiгли по спинi мурашки. Вiн озирнувся на товариша, але той, iз кам'яним виразом обличчя, важко ступав уперед.

Стало прохолодно. Горич видихнув повiтря, i йому здалося, що видихнув парою. Вiн iще раз набрав якомога бiльше повiтря в легенi й видихнув його iз силою.

– Ну от, – заговорив раптом шофер, – здаеться, вiдпустило… Це ж те, про що я запитував цих, що втекли… Я ж чому дороги люблю, будь-якi, навiть стежини? Якщо iх не звiр, то вже обов'язково людина витоптала, а значить, що до людей вони i приведуть, хоч по якiй би йшов.