Бікфордів світ

Сил у мене вже мало, але вiрю, що зможу вiддати борг i за себе, i за вас…

Брати замовкли, переглянулись.

– Та й залишивши мене тут, ви частiше згадуватимете, звiдки прийшли… Занадто старий я для дороги… Ідiть. Шлях дуже далекий, i йти доведеться вам по ночах.

Володимир i Микола нерухомо стояли перед батьком, не зводячи з нього очей.

– Ідiть же! – ледве не закричав Іван Тимофiйович.

Володимир переступив з ноги на ногу. Микола опустив погляд.

– Палицею менi вас гнати, чи що?! – розсерджено запитав батько.

Володимир пiдiйшов до батька, обiйняв його i попрямував до ворiт. Те ж саме зробив Микола.

Вони пiшли, а вiн стояв i не зводив очей з яскравого стовпа, у бiк якого щойно пiшли його сини. Пiшли, аби бiльше нiколи не повернутися.

Знамення продовжувало сяяти, свiтити, i подумав Іван Тимофiйович, що буде воно сяяти щоночi, аж поки дiйдуть його сини до заповiтноi мети, аж поки вийдуть вони до людей, iз якими залишаться.

І втiшила його ця здогадка. Так, принаймнi, зможе вiн дiзнатися, коли закiнчиться шлях iхнiй.

Ранком четвертого дня Іван Тимофiйович пiшов на кладовище. Узяв iз собою сапу та лопату. Насамперед пiдiйшов до могили дружини й зупинився в зацiпенiннi: хрест, вирубаний iз молодоi модрини кiлька мiсяцiв тому й тодi ж поставлений, корiння не дав i висох. Опустив вiн сапу й лопату поряд на землю й обвiв кладовище поглядом, i нiяково йому стало. Навiть колись пророслi хрести, що перетворилися пiзнiше на химерноi форми дерева, стояли тепер сухими. Швидким кроком пiдiйшов Іван Тимофiйович до могили дiда свого i побачив, що вкрита вона корою, скинутою з себе мертвим кедром.

Забив Івана Тимофiйовича озноб. Озирнувся вiн iще раз i побачив, що на всьому кладовищi тiльки одне живе дерево залишилося – стара дика груша, потворний ствол якоi слався на безвiснiй могилi. Іван Тимофiйович пiдiйшов до неi i почув гудiння джмеля, що кружляв бiля ii квiток. Груша цвiла, i згадав Іван Тимофiйович, як бив його батько за те, що з iншими хлоп'ятами зривав вiн плоди з цього дерева.

«Значить, знову плоди будуть… – подумав вiн, дивлячись на дику грушу, i зрозумiв, що не хазяiн вiн бiльше в скиту. – Кому ж тепер вони дiстануться? Хто iх зриватиме?!»

І побрiв Іван Тимофiйович назад до будинку, залишивши i сапу, i лопату. Важко було на душi, але нi з ким було подiлитись. І залишив вiн у собi цю гiркоту, як залишав у собi багато важких роздумiв i печалей. Не думав вiн про те, що душа людська не бездонна i не все вона витримати може.