Бікфордів світ

А коли перед – променi сонця, що ще не показалося, розiгнали морок, Андрiй жваво звiвся на ноги, зайшов до каплицi й, помолившись, розбудив iнвалiда.

– Як там нас ранок зустрiчае? – Кортецький засовався, приходячи в рух.

– Добре, – вiдповiв Андрiй.

Інвалiд пiдвiвся, скрутив шинель, i вони вийшли. Зупинилися бiля вiзка, де iнвалiд запхав шинель у мiшок.

– Тепер ти котитимеш його, – сказав вiн. – Той, хто приходить пiзнiше, стае молодшим за званням.

Андрiй кивнув, узявся за двi розбiжнi дерев'янi ручки i спрямував вiзок до ворiт.

Інвалiд закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усмiхаючись стриманою радiстю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрiй вклонився скиту, а iнвалiд обвiв будiвлi ехидним поглядом.

– Давай швидше, а то тут i залишишся! – поквапив вiн Андрiя.

Єдине колесо вiзка поскрипувало жалiбно, наiжджаючи на гiлки, опалi з крон. Андрiй поспiшав, старався, хоча безсонна нiч уже давалася взнаки. І зникло кудись звучання дзвона, до якого, здавалося, вiн уже звик, як до чогось неминучого й постiйного, як небо.

А може, просто безсонна нiч вiдлучила його тимчасово вiд слуху, i не встиг вiн обернутися на кедр-дзвiницю, сподiваючись, що востанне, як почув невдоволене бурчання iнвалiда:

– Гуде, проклятий!

Андрiй глянув на Кортецького перелякано й тут же повернув свiй погляд на вiзок. І почув сам виття гудодзвона, протяжне й неголосне. І пропало бажання обернутись i подивитися насамкiнець угору.

Уранцi Володимир i Микола розбудили батька.

– Андрiй пiшов, – сказав Володимир.

 – Я бачив iх.

– І не зупинив?! – запитав Іван Тимофiйович, пiдводячись iз лави.

– Нi.

– Так, – кивнув батько. – Не треба було. А ви? Не хотiли з ним?

– Ми чекатимемо знамення, – твердо мовив Микола й опустив голову. – Знаючи лише пiвдороги, не дiйдеш до ii кiнця.

– Так, – Іван Тимофiйович зчепив долонi. – А вiн же звучить. Звучить! – І очi його спалахнули. – Головне, вiрити, вiрити i чекати. Терплячим усе вiддячиться. Адже звучить вiн?

Брати кивнули.

Іван Тимофiйович пiдвiвся.

– Який сьогоднi день?

– Третiй, – вiдповiв Микола.

– Третiй?! – повторив сам собi батько. – І був вечiр, i був ранок, день третiй… І сказав Бог: хай будуть свiтила на твердi небеснiй, для вiддiлення дня вiд ночi, i для знамень, i часiв, i днiв, i рокiв… Не буду я переписувати вчення. Кожен вiльний змiнювати тiльки ним самим написане.

І вийшов Іван Тимофiйович на ганок, вдихнув уранiшнього повiтря. Вдихнув свiжостi й звукiв.