Бікфордів світ

І хотiли вони бiгти, але стояли не рухаючись. А звучання опускалося вниз, проливалося на землю й топило ямки та вибоiни, заповнюючи спочатку iх, а потiм пiднiмаючись усе вище й вище, як пiднiмаеться вода пiд час повенi. А звук усе ллеться i ллеться вниз, i вони, люди, стоять уже по пояс у цьому виттi, й чим вище воно пiднiмаеться, чим ближче до вух iхнiх – тим нестерпнiше iм слухати його.

Не змiг довше сидiти на ганку Іван Тимофiйович. Зiбрав сили й повернувся в дiм, замкнувши за собою дверi. Сiв на лаву. І тут було чутне звучання гудодзвона, але не так голосно, не так нестерпно.

А вiтер, утомлений вiд пастки, обм'якнув, сповiльнився, i почав затихати дзвiн.

Опритомнiли брати, ожили, коли гудодзвiн ледве звучав. Ожили вони, подивилися напружено вгору, на крону кедра-дзвiницi, й погляд iхнiй пройшов крiзь крону, пiшов далi в небо, де наткнувся на чорну хмару, маленьку, незвичайну, схожу на величезного небесного сома й кольором, i формою.

– Знамення! – вирвалось у Володимира.

Побiгли брати до будинку батька свого. Пiдвiвся вiн iз лави, вийшов на порiг. Рука старшого сина вiдвела його погляд високо в небо, де побачив Іван Тимофiйович щось пливуче чорне.

А в небi спокiйно й мирно плив чорний дирижабль. Вiн летiв над тайгою в кудизавгодному напрямi. У гондолi дирижабля нiкого не було, хоча посерединi неi i стояв табурет, на пiдлозi валялося дрiбне смiття, а в кутку лежала велика картонна коробка, що вмiщувала понад тисячу пачок сигарет «Друг».

– Нi, – помовчавши, вiдповiв Іван Тимофiйович. – Знамення не бувае чорним… Воно – свiтло. Як у Писаннi е «райдуга в хмарi…»

– А що ж це? – запитав Андрiй.

Замислився знову Іван Тимофiйович, а чорна хмара тим часом пiшла з видимостi, залишивши тих, хто побачив ii, в неспокiйному нерозумiннi.

– Не знаю, – признався батько. – Може, справа рук природи або iнших сил…

– Але iнших, окрiм сил Господа, не бувае! – напружено видихнув Андрiй i заглянув батьковi у вiчi.

Іван Тимофiйович знизав плечима.

– Може, справа рук часу, iншого часу… – майже прошепотiв вiн, провiвши долонею по лобi. – Я ж збився з нього, з часу… Давно збився. І недiля в нас – тiльки сьомий день числом…

А гудодзвiн звучав протяжно й неголосно, i стало знову чутним на тлi його життя тайги. Вiтер пробiгав по травах, ледве торкаючись iх, кружляв на одному мiсцi, завмирав.