Бікфордів світ

І хтось квапливо запалив газову лампу, гостi заворушилися, заговорили. Дядько розрiзав мiй величезний торт на багато маленьких шматочкiв, i на моiх очах вiн почав зменшуватися та зникати. А моя добра тiтка з Блекпула, вiдкусивши шматочок тортика з моiм кремовим iм'ям, повчально сказала, що за традицiею iменинник сам мае гасити свiчки на iменинному тортику. Потiм вона взяла в руку свiчку, запалила ii, почекала, поки та розгориться, i дмухнула на маленьке полум'я. Вiд згаслого гнота пiднялася вгору жалiбна цiвка диму.

«Ось так потрiбно, Вiллi! – сказала вона. – Це приносить щастя!» – «А що таке щастя?» – запитав я. «Щастя, – вiдповiла тiтка, – це коли ти з одного разу загасиш усi iмениннi свiчки!» Пiсля цього вона знову запалила загашену свiчку й пiднесла ii до мого обличчя. Я провiв пальчиком по теплому, нiжному воску. «Ну ж бо, хукай! – попросила тiтка. Це було схоже на гру. Я навчився хукати трохи мимо, так, аби вогник не гаснув, а як би танцював. Шкода, що моiй тiтцi гра не сподобалася. Вона сама загасила свiчечку й подивилася на мене з докором. А за столом було весело, всi жували тортик, пили чай, смiялися, розмовляли, й тiльки тато, всмiхаючись, дивився на мене. А тiтка з Блекпула скривджено вiдвернулась i щось розповiдала моiй мамi. І знову менi здалося, що я почув мурашинi голоси, менi здалося, що мурашки з нашого саду навiщось гукають мене. Менi здалося, що я iм дуже потрiбний, i я запитав тата, чи може вiн виконати мое iменинне бажання. Тато розсмiявся, й гостi розсмiялися теж. «Звичайно, – сказав вiн, – але сьогоднi ти маеш висловити свое найсильнiше, найпотаемнiше бажання. Адже такий день бувае лише раз на рiк». Гостi принишкли й вичiкувально дивилися на мене. «Тату, – сказав я, – дозволь менi забратися на пiдвiконня й самому вiдчинити вiкно!» Всi заусмiхалися. «Що ж робити! – розвiв руками тато. – Дозволяю!» І вiн пiдвiвся, вiдсунув iз вiкна важкi гардини й вiдiйшов трохи вбiк. Я взяв свiй стiлець, пiдтяг до вiкна, залiз на нього, а з нього вже забрався на пiдвiконня й – уперше сам вiдсунув шпiнгалети i розкрив наше велике вiкно, що виходить у сад. Вiкно розчинилось, i я побачив унизу свiтлу пляму, i тут же з глибини саду донеслися до мене мурашинi голоси. І вони вже не були такими тихими, як ранiше, i я легко розрiзнив свое iм'я. Вони кричали: «Вiллi! Йди до нас! Вiллi!» Я заплющився i сплигнув униз. Ще не встиг я долетiти до нашого саду, як мене наздогнав переляканий крик мами.