Бікфордів світ

 – А я ось уже дванадцять рокiв не сплю… І за цей час таких двох покидькiв, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьева, – розстрiляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дiтей не маю», тьху!

На землi перед Харитоновим зупинилися бруднi, багато рокiв не чищенi чоботи.

Харитонов пiдвiв очi й зустрiвся поглядом iз генералом, який розглядав його впритул.

– І зуби я вже дванадцять рокiв не чищу. Порошку немае. А вони тим часом гниють, ось подивися! – І генерал дихнув у лице Харитонову такою затхлiстю, що заарештований примружився, немов запах був неприемний i очам.

– Бачиш, до чого нас вороги довели! А ми не здаемось! І не здамося, напевно… Ти який час доби бiльше любиш?

– Нiч, – вiдповiв Харитонов. – Найбiльш мирний час.

– Ти ба! Мирний час!.. – гмикнув генерал. – Це я запитую, коли тебе краще розстрiлювати – вранцi, вдень чи ввечерi. Вночi не будемо. Патронiв мало, та i схибити легко.

Харитонов мовчав.

Генерал дивився на нього пильно з вiдстанi простягнутоi руки.

Ізводьев сидiв на генеральськiй колодi в генеральськiй позi.

Дивився на вогнище i чухав рукою колiно. Потiм скинув чобiт, розмотав онучу i посунув мало не у вогонь дiйсно синювату праву ногу.

– Ізводьев! – крикнув, не обертаючись, генерал.

Солдат пiдстрибнув i застиг, стоячи згiдно з командою «струнко».

– Вiдведи заарештованого! – наказав генерал.

Ізводьев швидко просунув ногу в чобiт i, залишивши бiля багаття онучу, поспiшив до Харитонова.

Заарештований побрiв до землянки, що стала для нього першою в життi в'язницею.

Солдат зайшов усередину разом iз ним. Разом сiли на нари.

– Намалював би йому яку-небудь карту! – доброзичливо мовив Ізводьев. – Хiба важко?

– Та не вмiю я… – Харитонов знизав плечима. – Я i дороги назад без шнура не знайду.

– Давай я за тебе намалюю… – запропонував солдат, якось дивно заглянувши в очi заарештованому. – Просто намалюю що-небудь схоже на карту. Нiхто ж не перевiрить…

– А тобi це навiщо?

– Дурень ти! Побачиш, завтра вiн накаже тебе розстрiляти, а виконувати наказ, окрiм мене, нiкому… Я ж iще нiкого у своему життi не вбив!

– Що, i жодного нiмця? – щиро здивувався заарештований.

– Я iх i у вiчi жодного разу не бачив, – признався Ізводьев. – Тiльки ти генераловi про це не кажи… Ми з Анiкiним йому разiв десять доповiдали про помiченого ворога…

– Навiщо?

– Щоб ворогiв боявся… Адже якщо вiн не боятиметься, то почне нас пiдозрювати в чому-небудь i, того й гляди, розстрiляе.