Три долі

Та се не на великi часи: хутко знов нас одвiдае i знов так само суперечками та уразками, а сварок справжнiх нiколи не бувало.

Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, – теж однолiтка з нами, – i добра, i люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум’янi, як вишня; i висока, i ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тiльки заговорить, то здаеться, вже тебе пожалувала. Тиха була дiвчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Нiколи вона так швидко рум’янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так нiколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюеться, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собi, як тихее лiто.

Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, i було так: аби нам годинка вiльна – бiжимо-летимо до неi, хоч удови ми й боялися трохи: Катря i та мiшалася перед удовиним поглядом. Було, як забiжиш до Марусi у робочу часину, – от, скучиш, – так слiвце яке нашвидку перемовити, а тебе перестрiне сама Пилипиха i стане перед тобою, немов стiна мiдяна.

– А що, голубко? Десь уже в вас по роботi?

– Та нi, я се до Марусi прибiгла на хвилиночку, забажалось одвiдати.

– Спасибi, голубко, спасибi! Нас ще господь до якого часу милуе!

I такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тiльки перед тобою стоячи та тобi в вiчi глядячи.

Пилипиха була мати своiй дочцi не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловiкiв-мисливцiв, так ще гiрше iй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сiм’i.

– Хазяйка – порадниця в хатi, – було, доводить, – а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сiм’ю свого треба хазяйцi так тримати, як мак у жменi: а то розсиплеться усе, порохом пiде за вiтром.

Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неi не спiзниться, не забариться. Отее було, як наша Катря де загостюе, та мати дивують – «що се донi нема?» – як тодi удова головою хитала! Хитае та й очi аж заплющить.

Нам з Катрею було життя вiльне, бо батьку нiколи було нас стерегти – чи робимо ми, гуляемо; а мати – у матерi, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас дiло наше поробить, а нас тiльки спита: «А що, чи добре гуляли?»

Було, пiд годинку добру, разом би нам iз Марусею погуляти, а Марусi – не можна…

Колотила Пилипиха у нас в хатi, а наша Катря так само в неi.