Три долі

Та вiн мовчки усiх вас гнiтить, пiд ноги собi топче… нi ради в вас, нi поради не спита – не шукае; поводиться, як той пан з пiдданками!

– Що ‘тсе ти, любко, що ‘тсе! Може, вiн трохи i мисливенький собi вдався, та вiн же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуемо йому…

– Авжеж! Авжеж! Ти б i ворогу своему подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б вiн такеньки не обiйшов: я б йому довела свого, – побачив би вiн!

– Ну ж бо, серце!.. Буде вже! – одпрошуеться мати. – Нiяково менi тебе й слухати!

– А то ж я з, чого ‘тсе говорю, як не з приязнi моеi? Мене що долiгае? Що зачiпае?.

То се вона, люблячи та жалуючи, було, Їй i показуе…

I справдi – добра мисливши й люблячи щиро: удовi здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч i не одiб’ешся вже, так боiщем натiшишся славно.

Чудно буде, як iскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то iй наче дуже стане досадно: тодi в неi i в городi не вродило гарно, i в полi недорiд, i зими вона сподiваеться холодноi; а як наш батько тут – вона дивиться жваво i наче ми усi iй тодi любiшi i милiшi…

От, було, тiльки що зiйдуться вони, зараз i почнуть якусь там ущипливу розмову мiж собою.

– Е, – каже, було, наш старий: – е, панi-сусiдко! Я б вас де полковником настановив! То iншим молодицям мак сiять та моркву садити, а вам, iй же богу моему, вам отаманувати!

А сам, говорячи так, збоку якось на неi дивиться мудро, що горда удова тiльки зчервонiе та очi гнiвливi у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.

– Се веселi жарти, пане-сусiдоньку, – та все жарти; а ви менi яке розумне слово прокиньте.

– Вибачайте на розумнiм – приймiть правдиве, сусiдонько поважна!

I ще Пилипиха почервонiе…

Чи вона свого чоловiка небiжчика згадае (а вона часто любила його згадувати): «от чоловiк був!», – зiтхне важко, очi своi бистрi у землю спустить: «ох-ох! тепер його душенька в раю…»

– Дякуючи вам, сусiдонько! – озветься батько.

– Менi дякуючи? – вхопиться за те слово: – за що менi?

А батько iй спокiйненько та хитрово:

– А що, кажу, ви йому вимолили в бога мiсце в раю…

I завсiди, як тiльки вони вкупi, – все отак заведуться ласкавими словами одно ‘дного шпигати. Тичеться iнша шпилька i така, що Пилипиха не стерпить, – угнiвавшися, пiде, високо голову свою горду несучи.