Осінні узори

Це трапилось уранцi. Перед обiдом, коли мене в душному, мов лазня, наметi зморив нарештi неспокiйний сон, почувся стрiмливий шум у повiтрi. Я схопився з постелi. Напевне, лiтак – скине воду i продукти. Вискочив надвiр i сахнувся: могутнiй орел, чи не вдвое бiльший за того, що лежав мертвий на пiску, кружляв на висотi десяти метрiв. Побачивши мене, вiн рвонувся угору i застиг, злегка повертаючись на одному мiсцi, нiби пiдвiшений на скрученому шнурi.

І тут я зрозумiв, що вбив нинi орлицю. Убив матiр, дружину, i ось удiвець прилетiв, щоб помститися.

Менi треба було оборонятися i вчинити цим самим ще один злочин. Орел порве мою палатку i все одно вступить зi мною у двобiй. Я кинувся до намету, схопив рушницю й вибiг. Тим часом птах упав каменем на землю, спiймав у пазурi мертве тiло своеi подруги й важко пiднявся з ним у повiтря. Низько пролетiв понад пустелею й сiв на сопцi – там, де кiлька годин тому сидiла орлиця. Запiзнився. Може, орлят годував або шукав якоiсь поживи, щоб пригостити подругу.

Тепер сидiв чорним силуетом над розпростертим трупом, горбатою тiнню вирiзьблювався на розпаленому тлi неба – непорушно i скорботно.

Я зайшов до намету, узяв книжку в руки, але не читалось: крiзь вiдхилену пiлку виднiвся темний силует; я вийшов, вистрелив у повiтря, щоб сполохнути орла, та вiн навiть не поворухнувся.

І тодi я вперше вiдчув мертвоту пустелi. Напевно, я вбив щось свiтле й живе в самому собi, бо аж тепер побачив, що довкола нема нi стеблинки пирiю чи осоки, а тiльки мертва колючка, тiльки мертвi пiски повзуть барханами до розпеченого обрiю.

Я сам убив життя пустелi.

Орел сидiв на сопцi i другого, i третього, i четвертого дня – живим докором мого сумлiння. І я пiшов до нього, я не мiг бiльше дивитися на його муку, хоч i не вiрив, що вiн буде iсти консервоване запашне м’ясо, яке я взяв з собою.

Долоню пiк метал рушницi, я пiдiйшов зовсiм близько, змахнув рукою – орел не рухався.

Вiн був мертвий.

Я поклав бiля пiднiжжя сопки свою рушницю i подався назад – нестерпно самотнiй.

За рiк, коли в пустелi виросли першi нафтовi вишки, я повернувся додому. З дружиною ми живемо – хай позаздрять iншi. Тiльки з того часу i донинi дивна тривога лягае тiнню промiж нас. Часом серед ночi пробуджуюся вiд страшного передчуття, пориваюся до лiжечка дитини й наслуховую, як воно дихае, потiм крiзь темряву придивляюся до обличчя моеi коханоi, i тодi менi згадуеться горбатий силует орла над розпростертим трупом орлицi.