Осінні узори

Трави не було тут уже тисячолiття, нiколи не жили тут люди, та спочатку я не почував себе самотнiм, навпаки – був захоплений екзотичною красою каракумських степiв, по яких мандрували бархани у розпаленi безвiстi, мов каравани втомлених верблюдiв. І колючки, рiдко розсипанi по пiсках, були менi мало що не пальмами, а мiй намет мiстом… Я зв’язався по рацii з Небiт-Дагом, i сюди мали незабаром прибути туркменськi робiтники, щоб розпочати пiдготовку до прийняття партii нафтовикiв. А поки що я коротав час на полюваннi.

Сказати правду, десь глибоко в душi я ненавидiв цей, як ти кажеш, спорт, хоча й не пропускав нi одного мисливського сезону.

Глухе почуття жалю завжди ворушилося в свiдомостi, коли я пiднiмав з болота вбиту крячку або взимку ще теплого зайця. Загортав ногою ту цятку кровi, що залишилась на снiгу чи на болотi, наче ховав ii перед власним сумлiнням, i по-дитячому наiвно думав тодi про маленьких зайченят, про самотнього селезня, який не застав у гнiздi своеi подруги. Власне, як мисливець, я був байдужий до вбитих, жалiв осиротiлих.

Полювати в пустинi було морально легше. Можливо, це й не так, та я помiтив тут якесь притуплення сiмейного iнстинкту у тварин. Не зустрiчав пташиних гнiзд, зрiдка проходили поодинцi сайгаки – не табунами. Не дбали, звiсно, про нащадкiв ящiрки, змii пожирали своiх малят, ба навiть залiтнi качки недбало загортали яйця в пiсок i летiли далi, а пташат вигрiвала пустеля.

Я з жалем дивився на звiркiв, пташат-безбатченкiв i не шкодував дорослих: спокiйно зводилась на них моя рушниця.

Одного дня я побачив нову здобич – степового орла. Вiн сидiв на невисокiй сопцi, сторожко витягнувши шию, i вперто вглядався у мое житло. Змахнувши крильми, орел рвiйно пiднiсся в небо i повис у зенiтi над моею головою. Вбивати його не було сенсу, але тут я згадав: моя дружина просила привезти iй з пустелi хоч який-небудь сувенiр. Так ось вiн – опудало царя птахiв або хоч орлине крило.

Орел непорушно ширяв над моею головою, придивляючись до мене злими очима. Цi очi нагадали менi ненависний погляд удава, якого я убив кiлька днiв тому за сопкою, – як багато хижого iнстинкту дала своiм мешканцям ця дика пустеля i як мало материнського! – я пiдвiв угору рушницю i вистрелив.

Орел падав, звiвши крила до неба. Вiн упав поблизу мого намету й закричав. Це не був той звичайний орлиний клекiт – так могла кричати тiльки людина, благаючи допомоги. Я здригнувся весь i не насмiлився пiдiйти до того мiсця, де конав птах, пiдвiвши в небо голову.