Через кладку

Маня, котра прислухувалася всьому з таким великим зацiкавленням, що в неi аж очi побiльшились, спитала нараз поважно:

«Вiн не мае жодних жiночих знайомостей?»

«Окрiм своеi прачки, та може, ще й господинi, певно не мае нiкого, його, – додав, – можна не раз здобути, вiн як та дитина. Кожному вiрить. Може, маеш охоту здобути його серце? – спитав. – Попробуй. Оскiльки менi вiдомо, вiн, може, приiде цього року сюди на свiже повiтря. Але те не певно…»

Всi на це його питання розсмiялися вголос.

– Тож як думае вона зайняти мумiю? – спитав я. – Його ж тут нема, i хто знае, чи прибуде вiн сюди.

– Вона письменно рiшила станути перед ним.

– Як то… писала вже? – спитав я, немило вражений.

– В тiм то й рiч, що писала, – вiдповiв. – Як бачите, сiмнадцятилiтнi голови скорiше рiшаються, хоч би й на найповажнiший крок. Не знаете, такi голови кермуються самою уявою й фантазiею, а в Манi фантазiя неабияка.

– Даю його вам з тою просьбою, щоб, якщо е хоч трохи впливу у вас на мою сестру, зужити його на те, щоб ii вiд повзятого плану щодо фаховоi освiти й виiзду за границю вiдвернути. А не зрадьтеся, – додав ще раз. – Маня вражлива й амбiтна, i ми б собi оба чи не на цiле життя позбавили ii довiр'я.

– Не журiться, – вiдповiв я.

Я розложив лист i наборзi почав читати.

Маню! Уявляю собi в тiй хвилi твоi прегарнi молодi великi очi. Ось твiй, на твою думку, ворог, що заодно дражнить i хвилюе тебе: «мужик», як його люблять iнодi прозивати за його походження з батькiвськоi сторони. Вiн читае твою сповiдь перед незнаним тобi старцем ученим. Ворог, що ще менше, згоджуеться на те, щоб ти ступила на шлях «самостiйностi», вибираючи тим чи не сумнiшу часть життя, як уся твоя рiдня.

«Я ще молода (так кажуть вдома). Три мiсяцi, як сiмнадцять рокiв скiнчилось. Одначе чи мае тут i молодiсть входити в дiло? Здаеться, що нi. Не питайте, хто я. Сама вам скажу. Донька чесних родичiв i сама чесна. Чула вiд мого брата, колишнього Вашого слухача, що бажаете женитися, а не знаете вiдповiдноi особи, щоб вам могла стати за жiнку.