У неділю рано зілля копала

Смерека уважалася циганами святим деревом, що охороняе вiд смертi i е товаришем цигана. Поки що була вона тепер одинокою охороною нещасливоi, доки не змилосердиться над нею яка людська душа. Обiч сплячоi поставили клунок з усiма ii речами i червiнцями, що зiбрав товариш-цимбалiст з землi i дарував тепер доньцi свого вiрного приятеля Андронатi.

Вiдтак пiшли.

Товариш вперед, щоб лягти назад на свое мiсце, не збудивши в нiкого пiдозрiння, а Андронатi пiзнiше. Андронатi вернувся на хвильку самий до доньки.

Ще спала…!

Поплакавши коло неi гiркими сльозами та промовивши над нею чарiвнi якiсь слова, що мали охороняти ii в дальшiм життi вiд зла, забрав ii бiлого сина i пiшов.

Тулив його нiжним рухом до себе, водно промовляючи та проклинаючи, щоб той ворог, що збаламутив його матiр, довiв до оцього нещастя, не дiждав нiколи станути перед господа бога… а тинявся вiчно в злиднях i журi… в голодi i холодi по свiтi. Щоб вiн сього не дiждав.

Куди нiс сиротину? – питав себе. Не знав ще. До якого батька-матерi? Вiн iх не знае, не бачив, не чув багато про них – а iде.

Чи пiдкине в щасливу годину? Доки життя його, вiн буде заедно ворога проклинати. А його прокльони страшнi, iх боялися всi. Вони справджувалися.

І йшов.

Ішов пiд гору вузькою стежкою, що розпочиналася недалеко млина Іванихи Дубихи i обвивала по правiй сторонi Чабаницю, ховалася чимдалi в лiс, а праворуч вела саме понад край глибокого яру-пропастi, якою гнав якийсь шумливий потiк.

«Бiла» та стежка, як ii звали люди в селi, то пнулася вгору, то спускалася знов нижче, вiдповiдно до формацii гори Чабаницi, i все праворуч попри глибокий темний яр, що дiлив; впрочiм, Чабаницю вiд дальшоi сусiдньоi скалистоi гори, зверненоi до Чабаницi стрiмкою залiсненою стiною, i ii бiлоi стежки.

Та бiла стежка тягнулася то густим лiсом Чабаницi, то знов гарними левадами i царинками, а все оставалася однаково бiла i вузенька.

Врештi скiнчилася.

Скiнчившися, вона неначе прилягла, розплилася в якiйсь дорозi, що тяглася впоперек звiдкись попри бiлу стежку i, вiдтинаючи ii дальшу путь, поглинула вузенький, мов рiка, потiк в себе.

З сiрою дниною враз увiйшов Андронатi в трете село вiд Чабаницi, що лежало вже недалеко одноi гори, яка зносилася саме на угорськiй границi.

Не довго вiн так iшов, а все був вже весь зiпрiлий.

Сiв край лiсу на горi й розглянувся. Сонце саме заповiдало схiд, а смереки дихали холодним запахом живицi. Поранок iшов до розсвiту, але всюди панувала ще свята поранкова тиша.