Мор

З ворiт виiжджали один за одним вози. Страннiй швидко пiшов назустрiч тим возам, але невдовзi змушений був зупинитися: ноги його не слухалися. Сiв на узбiччя й чекав, доки тi вози доiдуть до нього. Спокiйно й сонно ступали в розпечену куряву воли. Вози порипували, i йому було приемно слухати цей звук. Страннiй дивився на той виiзд крiзь примруженi повiки. Треба було пропустити валку, щоб увiти у середмiстя, i вiн терпляче очiкував. Вози були великi, критi – палуби, бiля кожного ступав погонич, одягнений у чорне вбрання, яке спускалося до п'ят, i лише внизу поблискували черевики iз зав'язаними биндами.

У руках вiзники тримали по довгому, вузькому ножевi, а замiсть облич у них стримiли загнутi донизу дзьоби. Очницi було засклено, i тi склянi очиська дивно блимали проти сонця. Пальцi рук у вiзниць покривалися рукавицями з довгими кiгтями.

«Моровi лiкарi», – здригнувся страннiй.

Один з лiкарiв, котрий iшов услiд за валкою, побачив страннього i повiльно попрямував до нього, черпаючи черевиками куряву. Був кремезний, широкий у грудях i важкий у ходi.

– Хворий? – спитав коротко, i голос його з-пiд маски зазвучав голосно й насторожено. – Чого тут стираешся?

Страннiй намагався не дивитися на лiкаря, бо це могло його злякати.

– Хочу, пане, пройти в мiсто, – сказав вiн, розглядаючи своi розбитi патинки.

– Живеш там?

– Нi, – сказав стравнiй. – Не живу i не маю нiкого рiдного. Лiкар сердито блимнув на нього скельцями машкари.

– Шукаеш смертi?

Страннiй таки намагався не дивитися на лiкаря.

Водночас йому було й утiшно, що той його не боiться.

– Я довго мандрував, – вiдказав спокiйно. – Гляньте, пане, на моi патинки. Я вже не раз зустрiчався з мором i дечому навчився. Вiд мору, пане, не рятуеться той, хто тiкае. За мiстом мор лютуе не менший i так само косить людей. Найлiпший спосiб сховатися – наблизитися до нещастя.

– Дивнi думки, – не без iронii сказав лiкар. – Але цей бенкет, затям собi, гiркий!

– Знаю, – сказав страннiй, дивлячись, як запалав рожевим полум'ям захiд.

 – Спершу я, як i всi, тiкав вiд мору й тинявся де доведеться. Загинули моi рiднi, i я залишився сам. А самотою жити, пане, – невелика радiсть. Отож вони й прийшли до мене, цi думки, що iх ваша милiсть назвав дивними.

Вози тоскно й глухо рипiли. Зрештою почали завертати на поле, i тiльки тепер страннiй помiтив, що там викопано кiлька ям.

Лiкар коротко блимнув на страннього – втомлений i байдужий був. Може, тому махнув кiгтистою рукою й подався до возiв.