Мор

Вдень чув над собою срiбнi передзвони, а ночами його переслiдував ворон. Ішов на нього й кричав, задираючи вгору дзьоба. Мав широкi груди й червоного рота, лискуче пiр'я й пекучi очi. Тодi страннiй прокидався й довго лежав без сну, з цiкавiстю вдивляючись у засипане зорями небо.

Пiсля дощу знову цiлими днями нещадно палило сонце. Повiтря аж тремтiло вiд спеки, а на обрii похитувалися сивi перекотиполя. Вiн iшов, обкипiлий потом, i йому здавалося, що тiло покриваеться соляною плiвкою.

І все— таки не думати про себе не мiг.

Знав, колись була у нього мати, але з цим словом не в'язалося нi образу, нi почуття. Сушило горло, але не мiг змочити його водою. Хапав губами траву i пробував жувати. Мав би вiдчувати голод i дбати про харч. Вiд часу, коли покинув бойовисько, тобто вiдтодi, вiдколи щось-таки пам'ятав, не було в ротi нi рiски, але це також його не турбувало. Хапаючи губами траву, нагадував собi акт iдження, але й це не будило голоду.

Дививсь у залите яскравим сяйвом небо. Сонце тремтiло, наче кинута вгору золота куля.

Навкруги стелилися синi й зеленi пасмуги. Вiн вiдчув, що чогось чекае, – мало зараз збутися. Насторожився i став напнутий, наче тятива.

– Бов! – почув вiн раптом дзвiнкий, наче задзвонило саме сонце в небi, звук.

– Бов! – почулось удруге, i вiн звiвся на лiктях, наслухаючи. Дзвiн бив i бив з однаковими промiжками, монотонно й нiби

байдуже – весь простiр заповнився сухими мiдними хвилями. З'явився вiтер, дихнуло в обличчя розiмлiлими на сонцi травами, та й перекотиполя на обрii стали рости, нагадуючи вже не туман, а далекi мiськi стiни.

Тодi вiн встав i подибав просто на звук, i знову перед ним простелилася звичайна степова дорога, а попереду все виразнiше й виразнiше виростали з серпанку мiськi стiни. Хиталися, наче у водi, – блищали дахи храмiв i черепиця покрiвель. Не хотiв думати, що це – мана, тож не пришвидшував ходи, а тiльки тримався звуку, що вряди-годи розбивав на мiдь повiтря. Не спускав з очей хитких стiн i веж, знав, що скоро побачить людей.

Можливо, щось тут i вiдбудеться, непередбачене, але конче йому необхiдне, – радiти ж не поспiшав.

Цього разу перед ним лягло таки справжне мiсто. До слiз в очах видивлявся мерехкий простiр: дорога добiгала до розчинених ворiт, а жита кiнчалися тут, де спинився. Знову щось зворушило його: тривога чи бiль, а може, передчуття. В цей час брама розчинилася – iржаво зарипiли вереi. Озирнувся: за плечима, як завжди, висiв гудливий рiй мух. Махнув на них, але марно.