На полі смиренному

Брат Матвiй знову похитнувся, аж мусив опертися об стовп: на те знову засвiтилися зеленi Єремiiнi очi, що були як зелений лiд мiж покритоi iнеем староi трави; Матвiй уже також iшов до iгумена, ледве перебираючи нерухомими в колiнах ногами i виставляючи сухий, гострий, зад. Знову в церквi поплив шелест, начебто шумiло над нами якесь дерево iз бронзовим листям, хитнув кукiльнi Матвiй, як недавно Федiр, поплив до виходу просто на ясний зелений вогонь Єремiiного погляду.

Я сперся плечем об стовп, притому став так, щоб стовп заслонював мене вiд Єремii, бо вже не в силi був стримати позiху, котрий ламав щелепи.

Через це змушений був перервати спiв, i менi тi щелепи так розвернуло, що я забоявся – iх заклинить.

Зрештою ця незвично затяжлива утреня закiнчилася, i ми з поспiшнiстю посунули з церкви. Тiльки Єремiя нерушно стовбичив на своему мiсцi, очi його розплющились i були наче зiв'яла трава, на яку падае перший сильний мороз, а вуста глумливо стулилися. Кожен вiдчувався нiяково, проходячи повз той вiдвертий, насмiшкуватий погляд, кожен з нас потуплювався, бо в кожного в нутрi сидiв теплий кошлатий хлопець, що розтоплював нас i залiплював повiки, – ми тiльки й думали про келii i постелi, якi хоч вихололи за цей час, але скоро нагрiються знов.

Але менi не судилося в той ранок вiдпочити. Щось несподiване примусило залишитися у церквi. Я став у простiнку: дуже веселе й радiсне обличчя було в Єремii.

Ігумен iшов, пiдтримуваний Полiкарпом: лице його було сонне i зморене, Єремiя палив свiй зелений вогонь уже до iгумена.

– Щось хотiв менi сказати, Єремiе? – спитав почесний старець.

– Велике диво сьогоднi побачив! – сказав Єремiя.

– Завжди бачиш дива. – Ігумен поставив супроти Єремii маленькi чорнi очка. – Самi дива, отче, бачиш, чи не забагато iх?

– Це диво особливе, – звiв кошлату бороду Єремiя. – Бiс був сьогоднi помiж нас.

– Бiс? – перелякано згукнув iгумен.

– Бачив його в образi купця, – сказав Єремiя, i очi його погасли: прикрив вiн iх повiками…

Був вiн справдi старий i ветхий деньми i побачив сьогоднi метеликiв, якi раптом покрили храм.

Трiпотiли срiблястими крильцями – бiлий сон ламав старця, адже нiхто не знав, скiльки вiн прожив. Казали, що йому триста лiт i що прийшов вiн у монастир отакий старий i бiлий, а пострижене волосся зiбрав i навiщось береже. Бiле отож було в нього все: борода i вуса, брови i шкiра обличчя. Особливо вражало те, як стiна, обличчя: бiля чорноi мантii, свити й куколю воно палахкотiло.