У череві апокаліптичного звіра

Але Скиригайло за банкетним столом не мiг багато мiркувати – все бiльшу й бiльшу вiдчував згагу, все бiльше й бiльше наливався трунком, хоч добре знав, чим це все кiнчаеться. Так воно, зрештою, й сталося, як бувало завжди, тобто за кiлька годин по тiй розсудливiй розмовi князь почав верзти казна-що i до всiх чiплятися. Вдарив слугу, а тодi заревiв на все горло, нiби i спiваючи, а насправдi щось безтямно вигукуючи. Ще згодом почав трусити руками над головою й хтозна-кому загрожувати: королю, братовi Володимировi чи й самому Вiтовту, який сидiв на чолi столу й кисло всмiхався, бо добре вiдав: Скиригайло тiльки хмiльний так несамовитiв.

Коли ж йому це набридло, звiв руку й зробив непевний рух – кiлька дужих молодцiв iз його найближчоi охорони пiдiйшли неквапно до Скиригайла, раптово кинулись на нього, – очевидно, чинили так не раз, – звалили i справно зв’язали. Скиригайло рвався, шаленiв, червонiв, тужився i, переконавшись у своiй несилi, почав плакати, водячи головою, – на нього, однак, уже нiхто не зважав, усi продовжували бенкетувати, нiби нiчого особливого не сталося.

–  Іван, – сказав про Скиригайла Вiтовт Володимировi, нiби той не був Скиригайловi братом i не знав його, – гiдна пошани людина i великий воiн, але не тодi, коли вп’еться.

–  Все-таки я просив би залишити менi Житомир та Овруч, – сказав Володимир, для цього вiн до Вiтовта й присiв – розмова про Скиригайла не була йому цiкава.

–  Житомир та Овруч, – спокiйно вiдказав Вiтовт, – належать Киiвському князiвству.

–  Скиригайло учинить так, як скаже ваша милiсть, – похмуро мовив Володимир.

–  О нi! – звiв брови Вiтовт, кидаючи оком, на зв’язаного Скиригайла – той уже заспокоiвся й мирно хропiв. – Скиригайло не такого тiста людина, щоб ним неважити. Це я можу зробити iз ним п’яним, – вiн знову безвольно махнув рукою, на що охоронцi миттю прискочили до Скиригайла й розв’язали його, – але з тверезим я мушу з ним рахуватися.

–  Це митрополичий намiсник, – мовив Володимир. – Розумна й поважна голова…

–  Розумних та поважних голiв, – сказав, ледь розтуляючи вуста, Вiтовт, – треба стерегтися тим бiльше, чим бiльший iхнiй розум.

–  Може, й так, – буркнув Володимир. – Коли б не вiн, то я б, може, вашiй милостi без бою не пiддався.

–  Аж так, – зацiкавлено повернувся Вiтовт.