Жінка-змія

Це тривало тiльки мить, але я отетерiв. Стояв, мов бевзь, i дивився, як вона йде. А йшла особливо: гiнко, смiливо, при цьому вся постать ii виточувала якусь енергiю – не було в нiй скованостi, а якась виклична виказнiсть, нiби спецiально виставлялася: дивiться, мовляв, я отака! Признатися, сам я людина не вельми енергiйна, через що люди енергiйнi мене завжди вабили i викликали трохи заздрiсне захоплення – мимоволi згадалися Геннадiевi слова: «Девка, я вам скажу – клас! Красiвшоi не бачив! Тiки шо з горбом!» – i почув виразно Геннадiеве iржання, навiть його кiнськi зуби побачив.

«Маеш рацiю, Генко, – подумав я. – Девка – клас, хоч i не без ущербу!»

Приблизно те саме враження справила вона на Юрка.

–  Дивовижа. – сказав вiн. – Це ж треба, щоб так з’едналася краса i потворнiсть.

–  Троянда й колючки, – додав я.

–  А от меня ущербность не восхiщает! – сказав Олег i припалив сигарету. Випустив дим i вдав, що обличчя в нього холодне i непроникне. Всi ми чудово бачили, що вiн бреше, бо коли брехав, то бажав, щоб обличчя в нього ставало холодним i непроникним.

– Да, коли б не горб, – показав кiнськi зуби Геннадiй, – я б ii з удовольствiем трахнув!

–  А з горбом не хатiш? – скривив губи Олег. – Без удовольствiя!

Ми, як завжди, засмiялися, а найголоснiше Генка Коняка, могутньо покриваючи iржанням нашi маснi хихоньки.

–  Це ще треба подумать i звесiть, – сказав вiн.

Ми сидiли в Юрка, бо найчастiше збиралися таки в нього –  мав власну кiмнату, та й батьки були не проти.

Я теж мав власну кiмнату, але мати моя не переносила, коли друзяки збиралися в мене, при тому самi хлопцi, не кажу вже – разом iз дiвчатами, й дулася.

–  Якiсь у тебе дивнi друзi, – казала вона менi. – Ще Юрко –  куди не йшло, але тi два – що ти з ними можеш мати спiльного?

Можливо, мала рацiю: нi Олег, нi Геннадiй тим бiльше, розумом та й манерами похвалитися не могли, були це простуватi хлопцi, тобто були ми дорогами рiзними[2 - Як прочитав я в творi свого земляка, якому, до речi, й переиовiв оцю iсторiю, через що й записуе вiн ii не вiд свого, а вiд мого «я».

], але так уже склалось, я не вельми з того журився, та й усi ми, – молодiсть поблажлива; нас, зрештою, з’еднувала в компанiю не спiльнiсть iнтересiв, а спiльнiсть вiкова, тобто насущна потреба в молодому товариствi, а що iнтереси в того товариства юнацькi, то це нас задовольняло.

Перед цим у мене трапилася не так любов, як катавасiя. Саме тодi моднi стали дискотеки.