Жінка-змія

Юрко пари собi для «лiнивого кохання» не мав, та й до «гарячого» також, – отож коли ми вуличними подружками помiж собою обмiнювалися, тимчасово ходив iз котроюсь iз дiвчат, i це ми робили для того, щоб вiн не вiдчувався помiж нас ображеним; дiвчата ж залюбки на це йшли, очевидно, для рiзноманiтностi, та й прийнято таке було в нашiй компанii. Отак i трималося наше гармонiйне товариство, хоч бiльш рiзних людей, нiж ми, годi було б знайти, i вiд того всiм, здаеться, було добре. Але кожен iз нас, хлопцiв, мрiяв, що вiн незабаром знайде свою принцесу, отож i кидалися в найдурнiшi любовнi пригоди, але всi вони ставали скороминущими i згоряли, як солома, а ми в них.

Горбунку Зою я побачив досить швидко по тому, як вона переiхала на нашу вулицю, – саме тодi хворiв на сплiн. Тобто вiдчував меланхолiйну неприкаянiсть, зранку в менi починала грати печальна музика, чомусь почав прокидатись о сьомiй годинi ранку; гуло тiло, трава бiля рiчки покривалася блискотливою росою, що стрiляла в очi золотими i срiбними спалахами; iшов через кладку, переходив на острiв у мiжрiччi, де сидiли рибалки, i блукав там: велике негаряче сонце стояло на сходi й лило на мене потужне свiтло, в якому я потопав, нiби в жовтiй купелi, а потiм, коли приходив додому, апетиту в мене не було, i мати на мене сварилася, а музика в менi не вгавала i починала переростати iз сумноi у трагiчну.

Я лягав на лiжко, вмикав програвана i слухав Моцарта, Сен-Санса, часом Бетговена чи хори Леонтовича, i в менi народжувалося щось на межi мiж силою та знесиллям, бажанням стрибати вище голови i ще бiльшим бажанням узагалi не рухатися.

Саме в такий момент я й побачив горбунку Зою. Наш дiм стоiть вiкнами на вулицю, вхiд до нас – iз двору, за яким сад iз альтанкою, отож я маю змогу пiдiйти до вiкна i дивитися, хто нею проходить, а коли проходить дiвчина, то до вiкна пiдскакую обов’язково, – це в мене стало звичкою. Отже, я побачив Зою i миттю опинився бiля шиб. Дiвчина невисока, але з мiцними, стрункими, бездоганними ногами, одягнута в простеньку спiдничку i чорний пiджак.

Була вона й справдi горбата, але не так щоб дуже – горб був бiля шиi, близько до правого плеча. Дiвчина нiби вiдчула мiй погляд, бо миттю повернула голову, i я завмер уражено: обличчя в неi виявилося воiстину прекрасне. Тонке, нiжне, якесь осяйне, з великими очима, з класичним невеличким носиком, з у мiру повними губами. Зоя зирнула на мое вiкно, хоч i не могла мене бачити, хiба якусь тiнь, i мене облило темним рiзким вогнем.