Жінка-змія

 – 3 Юрка не смiятися!

–  Ясне дело! – сказав Геннадiй, а Лена не стрималася i по- блазенському хихикнула. Марта залишилася цiлком байдужа, а Оксана, коли я на неi зирнув, вiдвела очi.

–  Бистрей iдiте! – крикнув Зоi та Юрку Олег. – А то ми тут всьо без вас з’едiм!..

Ми поверталися юрбою вже в темрявi. Знову весело галакали i жартували – мовчав лише Юрко. Ішов позаду i нiби вже не належав до нашоi компанii.

Перебиратись через камiння у пiтьмi було незручно, через це вирiшили спуститися нижче по рiчцi, де був пляж, а отже, й пiдводного камiння менше, там пороздягатися i перепливти: дiвчата при цьому вручать свою одежу хлопцям для переправи.

–  Я пiду через камiння, – сказала незворушно Зоя, до речi, на Юрка вона тепер не звертала жодноi уваги.

Ми не перечили, бо чому не хотiла роздягатися – рiч ясна. Гукнула нам на прощання i розчинилась у темрявi, хоч i темрява сьогоднi не була така густа. Тiльки тодi я пiдiйшов до Юрка i обiйняв його за плечi. Вiд iнших ми вiдстали – галасували попереду.

–  Що, Юрку? – спитав я тепло.

–  Буза вийшла, – мовив пригнiчено Юрко. – Сьогоднi я згубив невиннiсть.

–  Моi тобi гратуляцii та спiвчуття, – мовив я.

–  Менi не до жартiв, – сказав, скривившись Юрко. – Так нiби в калюцi викачаний. Скажи, чого цього всi прагнуть, коли опiсля так бридко?

–  Перше коло пекла, – сказав я. – І тому це, що втратив невиннiсть… А що, вона легко пiддалася?

–  По-моему, це пiддавсь я, – буркнув Юрко.

–  Як це— ти? – здивувався.

–  А так, – зло проказав Юрко, i я почув у його голосi плач.

–  Щось не дуже. – мовив я. – Розкажи!

–  Нi! – глухо вичавив Юрко. – Менi того досить. Розказувати – це ще раз те пережити… А я не можу! – вiн майже вигукнув останнi слова. – Але найгiрше, чого боюся… Боюся, що я ii заплiднив, не змiг стриматися. Оце мене найбiльше жахае.

–  А вона не невинна? – обережно спитав я.

–  Невинна такого не витворятиме! О Господи! – застогнав Юрко i раптом по-дитячому схлипнув.

Я знав, що вiн плаче, що густi сльози течуть йому обличчям, тому стис його рамено, i ми йшли отак обiйнявшись.

Юрковi спiвчував, хоч мене й цiкавiсть iла: як все вiдбувалося? Але розпитувати товариша в цiй ситуацii вже не було можна.

–  Гаразд, Юрку, заспокойся. Зараз будемо перепливати рiчку, отже, ти – на очах!

–  Тримаюся! – мужньо сказав Юрко i, як дитина, обтер обома руками обличчя.